Маїра Цибуліна - Я його Ляля, Маїра Цибуліна

9

Пам'ятаю, одного разу ми з Колею після шостого, останнього уроку зайшли у квітковий магазин. У Лариси Іванівни був день народження. І я допомагала вибирати квіти. Ми купили червоні троянди, парфуми і пачку цукерок, на які Антон витратив немалу суму грошей. Але подарунки дійсно цього варті були. Радісні, ми наблизилися до двору. Біля під'їзду стояло авто поліції, але це нас чомусь тоді навіть не стривожило. Ми по сходинках дісталися потрібного поверху. Дзундза взявся за дверну ручку і двері блискавично відкрилися. Звідти відразу донісся жіночий плач і голоси чоловіків. Антон відразу ж побілів. Невже їх пограбували? В коридорі з'явився чоловік у поліційній формі, який запитав:

- Ви хто? Що вам треба?

- Я тут живу, - відповів юнак.

- Ти - Антон Дзундза? - запитав знову поліціянт.

- Так.

- Йди за мною.

Виявилося, що коли хлопець вчасно не повернувся додому зі школи і не відповів на її телефонні дзвінки, (абонент був поза зоною досяжності), чого ніколи не було раніше, Лариса Іванівна запанікувала. Вона зателефонувала одразу до школи, уточнивши, що уроки у класі її сина дійсно уже закінчилися, і ніяких позашкільних факультативів не було того дня. На жаль мого мобільного телефону у жінки не було, а тільки домашній. А оскільки мене дома тоді не було, бо я була з Антоном, тому і відповісти не могла. Ось тоді у Лариси Іванівни почався припадок істерики. Вона верещала в трубку, що її сина вкрали або вбили, немов вона на власні очі це бачила. Ларису Іванівну запевнення поліціянтів, що її син десь затримався не заспокоювали. Вона весь час твердила, що її синочок в небезпеці або зовсім вже не живий. Після цього вона заходилася ще голосніше ридати й все рвалася на вулицю шукати сина. Навіть не хочу згадувати той епізод, коли в кімнату увійшли ми: сержант, Антон і я.

- З днем народження, дорога матусю! - тільки й сказав мій друг, простягаючи їй букетик червоних троянд.

Після цього вся школа гула про психічнохвору матір Антона Дзундзи. Звідки вони про це дізналися? Напевно, цікаві сусіди всім рознесли.

- Сідай, мила, - сказала жінка, опинившись ми на кухні. Я сіла на стілець навпроти неї. - Ось, як буває на світі, - продовжила вона. – Майже всіх кого любила - втратила. Маму, тата, двох братів. Але Колінька ... мій єдиний ... рідний ... коханий ... А ще ця біда із моїм хлопчиком. Я ледь його не втратила.

У неї був такий вираз обличчя, ніби воно зараз потоне в сльозах, однак обличчя жінки залишалося як і раніше - сухим.

- Ось зараз я б заридала, але навіть сліз вже немає. Так мене скололи всякими ... заспокійливими, щоб болю не відчувала. Але біль не вщухає, тільки сліз немає. Хіба можу я себе зараз щасливою відчувати? - запитала вона.

- Ні, звичайно. Але ви повинні бути сильними заради Антона. Слава Богу він живий.  І скоро одужає.

- Одужає, - мляво і якось іронічно мовила Лариса Іванівна, взявши зі столу коробочку. - Бачиш, а на цій упаковці написано: «Дві капсули зроблять вас веселими і щасливими». Але я вже цілу упаковку доїдаю, а щастя все не йде і не йде ... А мені воно так необхідне.

Поки мама Антона мовчала, вдивляючись в стіл, мені кинувся в очі безлад, який панував на кухні: гори не вимитого посуду, всілякі упаковки від їжі ... Раптом Лариса Іванівна з гуркотом упала на підлогу. Це мене так налякало, що серце в п'ятки втекло.                                               

- Лариса Іванівна! - верещала я, намагаючись привести її до тями. Але у мене нічого не виходило, і при вигляді, як біла піна виходила з рота, я швидко набрала швидку з мобільного. Машину довго не довелося чекати, і я відкрила медикам двері. Троє людей в білих халатах і з ношами зайшли на кухню. Але сама я туди не пішла, сівши на підлозі в коридорі. Прийшла я в себе, коли повз мене пронесли Ларису Іванівну на ношах. Один чоловік присів біля мене.

- З вами все в порядку? - запитав він. Я кивнула схвально головою. - Добре, що ви так швидко нас викликали. Ви її внучка?

- Ні, - відповіла я.

- З нею все буде в порядку. Повідомте її рідним. - З цими словами він вийшов.

Я хотіла в навздогін йому крикнути, що у неї нікого не залишилося, єдиний син зараз перебуває в клініці, тому нікому повідомляти. Але відкривши рот, звідти вилітали одні хрипкі, нерозбірливі звуки. Не знаю, скільки я так сиділа, але прийшла я до тями, коли почула над моїм вухом шелестіння.

- Дитинко, що з вами? - почула я м'який жіночий голос.

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍