Руслан Баркалов - Літо в моїй пам'яті, Руслан Баркалов

Ілона вже давно помічала за Владом одну цікаву річ. Як лише вони залишалися разом у двох, він змінювався, затихав, ставав мовчазний. Хлопець, котрого звали енциклопедією, за його широкий діапазон знань, і можливостей підтримати майже будь-яку тему, ставав дещо розгубленим. Це гріло її себелюбство. Але разом із тим трохи починало піднапрягати.

«Ні, ну міг би трохи і бути більш розкутішим. – бурчала про себе Ілона. – Бо виглядає, наче я для нього тітка в білому халаті з уколом, котрої він боїться!»

Влад справді боявся уколів. Як і тих, хто щедро ними штрикає п’яту точку. Але про це знала лише вона одна. І то дізналася  чисто випадково. Хлопець якось ідучи з уроків проговорився, що втік від злої медсестри, яка прийшла колоти їхній клас.

Нічого в тому героїчного він не бачив. Бо розумів, що поступив так лише через страх. І не інакше. Це вже потім, коли хлопці побачивши добрий приклад, почали і собі давати дьору в подібних ситуаціях – це стало чимось новим, якимось викликом дорослим. Але не для нього.

– Але ж ти ніякому не скажеш, правда? – спитав її тоді Владик.

Наївність в його очах просто вганяла Ілону в ступор. Невже він такий чудак? Чи може трохи не при розумі?

Вона не раз дивилася на нього і питала себе: «а що насправді з Владом?». І відповіді у неї (принаймні розумної) не було.

Так мало по малу Ілона звикла дивитися на Влада як на доброго друга. Майже як на подружку. І не більше. Наче б то перед неї сидів не він а її якась добра дівчина-подружка. Ось так. Вона навіть сама не зрозуміла коли перестала сприймати Влада як хлопця, з усіма наслідками цього погляду.