Елізабет Любов - В обіймах незнайомця, Елізабет Любов

- Послухай. Так, я сказав одне, а потім інше. Але у мене навіть у думках не було тебе образити і довести до такого стану. Мені справді дуже шкода, вибач, - піднімаю свій погляд на нього, уважно вслухаючись в кожне слово.

- Та все нормально. Просто, іноді тебе не зрозуміти, іноді мені хочеться тебе задушити, - прямо кажу йому в очі.

- Ого, то виявляється ти така небезпечна. Я вже боюся, - дарує мені легку посмішку, змушуючи мене заспокоїтися.

- Зовсім не смішно. Добре, забули це. Все одно почути від тебе правду - неможливо.

- Тобі треба знати лише одне: якщо я пообіцяв, що буду тебе оберігати, то значить так і буде. Якщо я сказав, що зі мною ти в безпеці, то по - іншому не може бути. Повір, я завжди тримаю своє слово, - досить впевнено звучать його слова.

- Зрозуміла, - хочу вірити йому, але сумніви все одно є.

- Ні, не все. Більше ніколи не плач, тобі зовсім не пасує, - примружує очі, грайливо посміхаючись.

- Дякую, що нагадав, - невдоволено відповідаю я.

- Я кажу правду. Краще посміхайся, а якщо ні - то кричи. Але ніколи більше не лий сльози, просто завжди намагайся  бути усміхненою, - каже незнайомець, пронизуючи мене загадковим полядом.

Дивлюсь на нього, а збагнути який він насправді, мабуть, ніколи не зможу. Здається, вперше зі мною так: бачити людину, говорити з нею, а зрозуміти її сутність  - неможливо. Ой, цей незнайомець, який мені так вже набриб, але з яким я досі поруч. Незнайомець, від якого я не знаю що чекати через хвилину. Але все ж таки я тут, з ним, в його обіймах...