Юлія Ілюха - Східний синдром

часом зависали тільки університетські друзі та подружки. Бувало, що котрась із подружок натякала, що охоче змінила б свій статус на «дівчину» чи навіть «наречену», але Максимове серце мовчало. Не воно.

З часом став цинічнішим, навчився підлаштовувати життя під себе. У нього з’явилися подружки, з якими було зручно. Наче досвідчений бухгалтер, він прораховував можливі вигоди й втрати від кожної дівчини і, як тільки вона переставала його влаштовувати, змінював на іншу.

Вихором жовтого листопаду закрутилася остання Максова студентська осінь. Сухе прозоре повітря пахло пізніми кавунами й димом багать, на яких, наче на вогнищах інквізиції, беззвучно помирало зів’яле листя. Вулицями Києва на своїх майже невидимих липких планерах із павутини літали крихітні павучки — почалася друга серія пізнього бабиного літа.

Цієї теплої осені в Максима клопотів було більше, ніж будь-коли. Диплом та нова робота на турецьку IT-компанію відбирали всі сили. Почувався апельсином, якого чиясь дужа рука крутонула на сокочавниці й відкинула вбік, вицідивши всі соки до останньої краплі. Йому давно було зрозуміло, що треба щось змінювати, бо він тут костеніє, вгрузає в цю землю по кісточки, і вона тягне його далі й далі, глибше й глибше. Коли турецькі роботодавці запропонували йому переїзд до Стамбула, Макс не вагався ні хвилини. Турець­кий берег стане його першою землею обітованою, а навчання можна закінчити й дистанційно. Принаймні там є море й час уже із чогось починати.

У Стамбулі спершу було важко. Чужа мова, чужа культура, чужі обличчя. Колишній Константинополь був монстром серед міст. Наче суперзавр, якого часовий вихор заніс у стадо слонів, він вражав своїм розміром і розмахом. Його тисячолітні вулиці щодня топтали мільйони туристів і аборигенів, на його ринках, як і сотні років тому, продавали рибу, шафран і корицю, а його повітря пахло смаженими каштанами. Його артеріями текли мільйони автомобілів, що зливалися в одну могутню ріку, яка загрожувала прорвати всі шлюзи й вихлюпнутися на ще не зайняті машинами острівці. Навіть трафік на вулицях був ворожий і небезпечний — такі затори Києву, який тепер, після щоденних досвідів його як молодого автомобіліста, став здаватися Максу маленьким та компактним, і не снились. Але одного ранку цей клаксонно-нервовий стамбульський затор, що тягнувся й тягнувся, наче пережована жуйка в руках бешкетливого турецького хлопчака, подарував йому зустріч з Олею. Зустріч, яка розітнула його життя навпіл, як вправний різник розрізає горло свині, щоб випустити з неї кров — усю до краплини.

  ***

Увечері того ж дня, коли вони познайомилися, Макс з Олею сиділи в затишному рибному ресторанчику біля Галати. Пили біле вино, смакували сібас і їли одне одного очима. Як магніт притягує метал, так і Оля притягувала до себе Макса. Він заглядав у її темні блискучі очі, стежив за рухом руки, яка поправляла чубчик, здіймаючи ледве чутну хвилю тонкого аромату парфумів, дивився, як вона сміється, оголюючи рівні білі зуби, — і відчував, що тоне в теплих хвилях. Чи не вперше в житті він пізнав таку гостру потребу у володінні жінкою — не на ніч, а назавжди, що йому аж здавило груди від болю. Зайве й казати, що з першої ж зустрічі він бачив Олю своєю.

Макс знав, що подобається їй. На це вказували всі знаки, якими вже не одну сотню років жінка без слів демонструє своє зацікавлення чоловікові. Швидкі та короткі, як одиночні постріли, погляди з-під вій, кінчик язика, що грайливо облизує губи, блискучий локон, накручений на ніжний білошкірий пальчик. Оля розповідала про себе довго та в подробицях. Народилася в Донецьку, але ще з юності мріяла вирватися у широкий цивілізований світ. Гарно малювала, але замість відірваної від реальності професії художника обрала більш практичний фах модельєра-конструктора. Закінчила коледж і, трохи попрацювавши в Україні, отримала пропозицію переїхати в Туреччину, де жила вже п’ять років. Ковтаючи вино, вона зі сміхом розповідала, що тут її прозвали «королевою текстилю».

Дивлячись, як рухаються її яскраві губи, Максим думав, як багато в них спільного. Зустрітись тут, у багатомільйонному мегаполісі, було дивом не меншим, ніж ті чудеса з розмноженням хлібів та перетворенням води на вино, які демонстрував колись Ісус.

— І які в тебе плани на майбутнє? — запитав, коли принесли десерт.

— У Європу хочу. Францію чи Італію. Чи, може, Штати. Подивимось, що загадувати. — Оля виделкою колупала шматок торта. — Не вік же тут скніти. Набридли ці турки гірше редьки гіркої.

Відчув, що в останню фразу вона вклала щось дуже особисте, якусь макротрагедію свого мікрокосмосу. Чомусь розізлився на неї, що вона таким чином натякнула йому про свої колишніх.

— А в тебе які плани? — своєю чергою поцікавилась Оля.

— На тебе — величезні, — серйозно заявив Макс, див­лячись на неї, як мисливець на майбутній трофей. — Вели­чезні, — повторив і облизнув пересохлі губи.

Їхній перший вечір закінчився в готельному номері в Султанахметі. Жоден із них не хотів чекати, а шлях до неї чи до нього додому відібрав би занадто багато часу. До ранку вони повільно й довго кохалися з перервами на вино та розмови. Коли Оля, втомлена та задоволена, заснула в його руках, Макс відчув, що нарешті зустрів свою половину. Себе в спідниці. У дівчині, яка мирно дихала поряд, він побачив той дикий кураж, ту відчайдушну сміливість, ту егоцентричну само­впевненість, яка кидала її на нові й нові амбразури, що падали під її натиском, зруйновані вщент вогнем, який вона, немов міфічний дракон, запалювала одним лише поглядом, одним порухом тонкої руки. Дивлячись, як до її спітнілого від сексу лоба прилипло непокірне пасмо чубчика, як здіймаються уві сні її груди, як по-дитячому вона стискає руки в кулачки, він зрозумів, що більше не відпустить її, навіть якщо вона хотітиме протилежного. Він зустрів жінку, яка була рівнею йому — силою духу, метою, зусиллями, — і не збирався її втрачати. Hayatımda hiç[1], як кажуть турки.

За тиждень Оля переїхала до Максової квартири. Далекоглядних планів на спільне майбутнє вони не будували, просто спішили жити й насолоджуватися моментом, так несподівано подарованим долею. Тут і тепер. Не діти ж бо, щоб кілька років гратися у цнотливі зустрічі на вихідних. Із жадіб­ністю щойно звільнених із в’язниці вони брали одне від одно­го все, але так само багато й давали — емоцій, вражень, сексу. Любові. Наче двоє смертників, замкнених в одній камері до виконання вироку, не бачили світу поза межами себе й не впускали сторонніх у власний, створений у чотири руки світ. Макс знав, що з кожним днем вгрузає в ці стосунки чимраз глибше й закохується дедалі сильніше. Коли Оля дивилася на нього, її очі світилися не притаманними їй у ставленні до чоловіків покірністю та ніжністю. Друзі називали їх ідеальною парою і благословляли на шлюб. Але з одруженням вони не поспішали, вважаючи, що ще не досягли свого найвищого рівня — кожен окремо, — щоб мирно співіснувати довгі роки разом у любові та злагоді. Вони не знали, яка краї­на через рік стане їхньою тимчасовою батьківщиною, тому особливо ретельно захищалися, щоб самим не стати батьками.

  ***

З батьками одне одного їм довелося познайомитись за сумної нагоди.