Юлія Ілюха - Східний синдром

кам’янистої землі під ногами тих, хто тут залишається. Ще залишається, щоб за рік-два-три теж лягти в насичену вугіллям твердь. Освіта, — казав батько, — це твоя драбина в небеса, твій єдиний шлях вирватися в люди. Не філонь, вчися добре, хапайся за будь-який шанс, щоби стати чужим тут і своїм деінде: там, де люди привітні, вино легке, робота не бруднить руки й море облизує пісок із твоїми босими ногами на ньому. А тут такі, як ти, сину, довго не живуть. Пам’ятай це».

Ця знакова розмова, така коротка й сильна, назавжди вгруз­ла в Максимів мозок, наче цвях «сотка» в товсту дубову дошку. Він став багато часу просиджувати за уроками й почав уникати колишніх компаній, раз по раз відмовляючи на запрошення затусити разом після школи. Спершу здивовані друзі наполягали й ледве не силоміць тягли його з собою. Згодом відчепилися, забули про нього, наостанок нагородивши образливим «слабак» і «лох». Морально було важко, але намальована батьком картинка прийдешньої винагороди допомагала зосередитись на головному, відкинувши зайве. Щоб скидати кудись негативну енергію, він записався на бокс і довго гамселив грушу, а частенько — і слабших суперників.

У свої чотирнадцять років Макс був хлопчиком високим на зріст, але міцним, ладно збитим, хоча й не таким кремезним як батько. Від матері він успадкував смагляву шкіру, карі очі та чорняве волосся, від батька — незначну капловухість, римський профіль і асиметричну верхню губу, права половинка якої була ширша за ліву. Ця асиметрія снилася у ніжних снах кільком однокласницям та тій самій синьоокій дівчині з сусіднього під’їзду, яка після першого поцілунку чекала пропозиції зустрічатися. Але її не сталося. Макс змінив пріоритети. Натомість вечорами майже щодня він ходив до їхньої шкільної англійки, яка підробляла репетиторством, і штудіював мову. Синьоока з горя стала зустрічатися з татуйованим «Батоном», який щойно звільнився після першої ходки й мав репутацію крутого пацана, але Макс цього навіть не помітив.

На випускному мати плакала з гордості, коли йому вруча­ли золоту медаль, батько теж пустив скупу чоловічу сльозу.

— Вітаю, сину, — стиснув Максима в обіймах, вгинаючи ребра й перекриваючи дихання. — Усе тільки починається. Вірю в тебе, як у самого себе.

Питання куди вступати було вирішено вже давно — тільки Київ, тільки хардкор. Батькам здавалося, що в столиці на хлопця чекають необмежені можливості, якими треба лише вчасно скористатися. Хоча матері було лячно відпускати сина так далеко й так надовго, адже до цього він не був ніде, крім Луганська, куди вони іноді їздили за великими покупками, але батько наполіг — ніякого Донбасу. Тільки столиця, як квиток в інше життя. Разом із ним Максим туди й вирушив, а мати з сестрою, провівши їх у дорогу, залишилися вдома чекати новин.

Їхали нічним потягом. Щоб підкреслити важливість моменту, батько навіть придбав купейні місця — одне нижнє, інше верхнє. Максим одразу поліз на верхню полицю і звідти вдивлявся у темряву за вікном, мережану вогнями вікон та ліхтарів. Сусіди по купе — мати з донькою-підлітком — вимкнули світло, вляглися на свої місця і затихли, батько теж невдовзі захропів, а Макс все не міг заснути від передчуття, що вже завтра його життя невідворотно зміниться. Зрештою, на одній зі станцій, де потяг довго стояв, пирхаючи, наче величезний лискучий кіт, і скреготав кожною деталькою свого металевого тіла, Максима таки зморив сон.

  ***

Київ був величезний. Люди, трамваї, автомобілі — все постійно рухалося, вертілося, кипіло енергією, наче вічний двигун. Темп життя був шалений, здавалося, тут навіть дітей роб­лять на бігу. За звичкою око шукало щось знайоме, аби зачепитися і заспокоїти розум і серце, але все навколо було чуже, проте не вороже, а просто байдуже. Найбільше Макса в міському пейзажі вразила відсутність териконів, цих вічних донбаських гір, які було видно з будь-якої точки його міста. Батькові синова розгубленість не передалася. Він діловито копирсався у своїх нотатках, шукаючи, яким транс­портом їм краще доїхати до КПІ. Добралися на метро — воно теж було Максиму в новинку, за півгодини здали документи в приймальну комісію — і вуаля, весь день і вечір аж до зворотного потяга були вільними для знайомства з містом.

Пройшлися Хрещатиком, поблукали Маріїнським парком, повитріщалися на Верховну Раду і Кабмін, потім пере­кусили в «Макдональдсі», кинули монетку в Дніпро, щоб неодмінно сюди повернутись, і закінчили прогулянку біля велетенської войовничої баби зі щитом. Маленька мильничка в батькових руках старанно документувала початок київської епохи життя Макса для майбутніх нащадків.

Пізнього вечора, зайнявши своє місце на верхній полиці, він закутався в погано випране, ще вологе простирадло «Укрзалізниці» й заснув без задніх ніг. Уві сні стукіт коліс пере­творився на шум морських хвиль, які пінилися баранцями, накочуючись на босі Максимові ноги. Було лоскотно, але приємно, неначе він гладив пальцями м’яку шерсть кота Лучика, який повернувся додому з морозу. Він усміхнувся і перевернувся на інший бік, щоб прокинутись уже в Луганську.

За результатами вступних іспитів його зарахували на факультет інформатики й обчислювальної техніки. Шилови нарешті видихнули з полегшенням. Решту літа 2000-го вони збирали речі, вибивали для свого студента кращу кімнату в гуртожитку, робили в ній ремонт, перевозили туди зібрані речі, а потім прощалися — без надриву, але з прихованим відчаєм, як прощаються люди, відпускаючи рідних назав­жди в далекі краї.

Київ Максимові подобався. Після пар він частенько блукав вулицями, за назвами яких ховалися постаті з книжок з історії та буремні події минулого, але тут свого подальшого життя він не бачив — мав божевільніші та сміливіші плани. Ні місто на Дніпрі, ні Україна з ними ніяк не в’язалися.

Навчався він завиграшки, єдине, що спершу викликало труднощі в Макса, — це мова. Більшість предметів в універі викладалися українською, а він навчався у російській школі. Спершу на лекціях він, бувало, почувався іноземцем, який приїхав у далеку країну й марно намагається зрозуміти місцевих жителів, які торохкотять по-своєму. Та згодом незнайомі слова й терміни вишикувались у його голові в стрункі асоціативні ряди і він почав ловити себе на думці, що вже не може згадати переклад того чи іншого слова російською — настільки міцно вкоренився в ньому український відповідник.

Додому перший раз після початку навчання Максим зміг навідатись лише після зимової сесії. Батько посміювався, коли в нього в розмові часом проскакували українські слова, і жартома назвав його «кацапським хохлом».

— Я не хохол, — образився той. — І взагалі, в майбутньому бачу себе космополітом, громадянином світу. Ну чи, на крайняк, європейцем або американцем.

На третьому курсі Максим на півроку поїхав по обміну студентами в Німеччину. Магдебург, місто на Ельбі, вразив його до сліз. Перша закордонна поїздка довела, що він рухається в правильному напрямі. Ці півроку він почувався так, ніби його з чистилища перевели прямісінько до раю. Тоді ж зрозумів, що, якщо доля дасть шанс закріпитися у цивілізованому світі, за Батьківщиною не тужитиме.

Після повернення в Київ Макс влаштувався джуніор девелопером у велику IT-контору. Досить швидко його справи пішли вгору, разом із досвідом зростала й платня, і невдовзі він уже міг відсилати батькам на Донбас пристойні суми. Виїхав із гуртожитку, зняв однокімнатну квартиру за десять хвилин від метро. Але вона продовжувала залишатись холостяцьким барлогом, у якому