Ентоні Дорр - Все те незриме світло

Доктор Жефар навчає її назв мушель — Lambis lambis, Cyprea moneta, Lophiotoma acuta — й дає їй мацати хребти, пройми й завитки кожної по черзі. Він пояснює відгалуження морської еволюції, послідовність геологічних періодів. Іноді їй вдається уявити безмежну низку тисячоліть: мільйони років, десятки мільйонів років.

— Майже кожен вид, що жив на цій планеті, вимер, Лоретто. Немає причин думати, що людей це омине! — Доктор Жефар промовляє ці слова майже радісно й наливає в склянку вина, і вона уявляє його голову шафою з десятьма тисячами маленьких шухляд.

Усе літо запах кропиви, стокроток і дощу наповнює сади. Марі-Лор із батьком печуть грушевий пиріг, який випадково пригоряє. Він відчиняє всі вікна, щоб провітрити квартиру, а вона чує, як знизу, з вулиці, піднімаються звуки скрипки. Й усе одно ранньої осені, раз чи двічі на тиждень, сидячи в Ботанічному саду під масивними огорожами або читаючи біля батькового столу, Марі-Лор підводить погляд від книжки і їй здається, що вітер приносить запах бензину. Так, ніби велика ріка машинерії повільно, невідворотно суне у її бік.

Більше, швидше, краще

Членство в гітлер’югенді стає обов’язковим. Хлопчиків із Вернерового братства вчать маршових маневрів, перевіряють їхню фізичну форму й вимагають пробігати шістдесят метрів за дванадцять секунд. На кожному кроці слава, Батьківщина, змагання й пожертва.

«Живи чесно, — співають хлопці, маршуючи повз окраїни селища. — Борися мужньо й помри сміючись».[17]

Заняття, домашня робота, вправи. Вернер засиджується допізна, слухаючи своє радіо чи продираючись крізь складні задачі, які він переписав із «Принципів механіки», перш ніж підручник конфіскували. За столом він позіхає, дратується на молодших дітей.

— Ти добре почуваєшся? — запитує фрау Елена, зазираючи йому в очі, й Вернер відводить погляд, відповідаючи:

— Добре.

Теорії Герца цікаві, але йому найбільше подобається збирати деталі, працювати руками, поєднувати пальці з двигуном його розуму. Вернер ремонтує сусідову швацьку машину і високий підлоговий годинник у сиротинці. Він робить пристрій, щоб затягувати суху випрану білизну назад у приміщення, і просту сигналізацію з батарейки, дзвінка й дроту, щоб фрау Елена чула, якщо котрийсь із малюків видибуляє надвір. Він винаходить машину, що нарізає моркву: підіймаєш важіль, опускаються дев’ятнадцять лез, і морква розпадається на двадцять акуратних циліндрів.

Одного разу в сусіда перестає працювати радіоприймач, і фрау Елена пропонує показати його Вернерові. Той відкручує задню панель, вертить лампи туди-сюди. Одна відійшла, тож він ставить її на місце. Радіо оживає, й сусід скрикує від захвату. Невдовзі потому щотижня хтось заходить до сиротинцю по майстра з ремонту радіо. Побачивши, як тринадцятирічний Вернер спускається з горища, протираючи очі, зі скуйовдженим світлим волоссям і саморобною скринькою для інструментів у руці, вони здивовано дивляться на нього з однаковою скептичною посмішкою.

Старіші прилади ремонтувати найлегше: простіші схеми, однакові лампи. Може, з конденсатора крапає віск або на резисторі назбирався наліт. Навіть у найновіших радіоприймачах Вернерові зазвичай вдається визначити, чому вони не працюють. Він розбирає прилад, роздивляється схеми, відстежує звичні траєкторії руху електронів на дотик. Джерело живлення, тріод, резистор, котушка, динамік. Він зосереджується на проблемі, безлад упорядковується, перешкода виявляється, й скоро радіо знову працює.

Іноді йому платять кілька марок. Іноді жінка з шахтарської сім’ї смажить йому ковбаски або загортає в серветку печиво для сестри. Незабаром Вернер уже може скласти в уяві мапу з майже всіма радіоприймачами в районі: саморобний детекторний приймач на кухні в аптекаря, гарна десятилампова радіола вдома в голови департаменту, що била його струмом щоразу, коли він намагався перемкнути канал. Навіть у найбідніших шахтарських будинках зазвичай є державний «Фолькс-Емпфенгер VE301», радіоприймач серійного виробництва з орлом та свастикою, що не ловить короткі хвилі, налаштований лише на німецькі частоти.

Радіо: мільйони вух слухають одну людину. По всьому Цольферайну з репродукторів уривчастий голос райху лине вгору, мов непохитне дерево, його слухачі прихиляються до гілок того дерева, як до вуст Господа. А коли Господь замовкає, їм відчайдушно хочеться знайти когось, хто примусить голос зазвучати знову.

Сім днів на тиждень шахтарі витягають вугілля на світло, його розтирають у порошок і годують ним коксові печі, кокс охолоджують у величезних спеціальних баштах й підвозять до доменних печей, де розтоплюють залізну руду, а залізо переробляють у крицю і виливають у бруски, які завантажують на баржі й відправляють ненаситній країні. «Лише через найгарячіший вогонь, — шепоче радіо, — можна досягнути очищення. Лише пройшовши через найважчі випробування, можуть піднятися обрані Богом».

— Зі ставка сьогодні вигнали дівчинку, — повідомляє Юта. — Інге Гахман. Сказали, що не дозволять нам купатися з напівкровкою. Негігієнічно. Напівкровкою, Вернере. А ми теж хіба не напівкровки? Хіба в нас не половина крові від батька, а половина — від матері?

— Вони мають на увазі напів’євреїв. Говори тихіше. Ми не напів’євреї.

— Певно, ми теж напівкровки.

— Ми чистокровні німці. Ніякі ми не напівкровки.

Геріберту Помселю вже п’ятнадцять років, він переїхав до шахтарського гуртожитку, працює в другу зміну, а Ганс Шильцер став найстаршим хлопцем у сиротинці. Ганс віджимається по сто разів, планує взяти участь у з’їзді в Ессені. У провулках трапляються бійки, пліткують, що Ганс підпалив чиєсь авто. Однієї ночі Вернер чує, як він унизу кричить на фрау Елену. Грюкають вхідні двері, діти крутяться в ліжках, фрау Елена довго ходить кімнатою, тихо човгаючи домашніми капцями. У вологій темряві зі скреготом проїжджають вантажівки з вугіллям. Удалині гуде машинерія: пульсують клапани, обертаються ремені. Бездоганно. Навіжено.

Знак звіра

Листопад 1939 року. Холодний вітер котить велике сухе листя платанових дерев гравійними доріжками Ботанічного саду. Марі-Лор перечитує «Двадцять тисяч льє…»: «Я бачив довгі стрічки водоростей, якихось — сферичних, інших — трубчатих, представників роду laurencia та cladostephus з їхнім тоненьким листям» недалеко від воріт на рю Кюв’є, коли, шелестячи листям, підходить група дітей.

Хлопчачий голос щось розповідає, кілька інших хлопчиків сміються. Марі-Лор підіймає пальці над сторінкою. Сміх усе ближче, гучніше. Раптом перший голос звучить просто біля її вуха:

— А знаєш, вони шаленіють за сліпими дівчатами!

У нього швидке дихання. Вона простягає руку, але ні до чого не доторкується.

Їй важко сказати, скільки з ним хлопців. Мабуть, троє чи четверо. Судячи з голосу, йому років дванадцять або тринадцять. Вона підводиться, притискає до грудей свою велетенську книжку й чує, як її ціпочок скочується з лавки й падає на землю.

Хтось інший каже:

— Певно, вони спочатку заберуть сліпих дівчат, а вже потім калік.

Перший хлопчик карикатурно стогне. Марі-Лор підіймає книжку, мов щит.

Другий кидає:

— Примусять їх робити різні речі.

— Усілякі непристойності.

Зліва від неї, на віддалі, дорослий голос кличе:

— Луї, Петер?!

— Хто ви такі? — шипить Марі-Лор.

— Бувай, сліпенька!

І — тиша. Марі-Лор слухає шурхіт дерев,