Ентоні Дорр - Все те незриме світло

Америки Аронакс розмірковує над справжньою природою цих подій. Що викликало ці кораблетрощі? Рухливий риф? Гігантський рогатий нарвал? Міфічне морське чудовисько?

«Я дозволяю собі відволікатися на задуму, яку тепер мушу відкласти, — пише Аронакс. — Годі цих фантазій».

Цілий день Марі-Лор лежить на животі й читає. «Логіка, розважливість, чиста наука — ось, — наполягає Аронакс, — правильний спосіб розв’язування загадок. А не небилиці й казки». Її пальці тримаються за туго натягнуті канати речень; у своїй уяві вона прогулюється доками швидкісного двотрубного фрегата «Авраам Лінкольн». Вона дивиться, як віддаляється Нью-Йорк; форти Нью-Джерсі салютують її відплиттю гарматами; буї качаються на хвилях. Пливучі маяки з подвійними ліхтарями пропливають повз, коли віддаляється Америка; попереду чекають велетенські блискучі простори Атлантики.

«Принципи механіки»

Сиротинець відвідують віце-міністр із дружиною. Фрау Елена каже, що вони об’їжджають дитячі будинки.

Усі помилися; усі добре поводяться. Може, перешіптуються діти, вони думають когось взяти до себе. Найстарші дівчата подають пампернікель[15] і гусячу печінку на останніх у сиротинці не надщерблених тарілках, доки гладкий віце-міністр і його на вигляд сувора дружина озираються кімнатою, мов вельможі, що приїхали оглянути якусь огидну криву халупу. Коли вечерю нарешті подано, Вернер сідає з хлопчачого боку, тримаючи на колінах книжку. Юта сідає з дівчатами навпроти. Вона має кучеряве заплутане яскраво-біле волосся, тож виглядає так, наче її вдарило струмом.

— Отче Небесний, благослови цю їжу і тих, хто її приготував. — Фрау Елена додає й другу молитву за здоров’я віце-міністра. Усі накидаються на вечерю.

Діти нервуються; навіть Ганс Шильцер і Геріберт Помсель тихенько сидять у своїх брунатних костюмах. Дружина віце-міністра тримає спину так прямо, що здається, ніби її хребет витесаний із дуба.

— І що, кожна дитина допомагала готувати вечерю? — питає її чоловік.

— Звісно. Клодія, наприклад, спекла хліб. А близнята підготували печінку.

Велика Клодія Форстер паленіє. Близнята кліпають очима.

Вернерові думки блукають; він думає про книжку в себе на колінах, «Принципи механіки» Гайнриха Герца. Він знайшов її в церковному підвалі, десятирічну, вкриту мокрими плямами, покинуту. Пастор дозволив забрати її додому, а фрау Елена дозволила залишити її в себе, й уже кілька тижнів Вернер продирався крізь тернисту математику. Електрика, дізнався Вернер, сама по собі може бути статикою. Але об’єднай її з магнетизмом — і враз дістанеш рух — хвилі. Поля й кола, провідність й індукція. Простір, час, маса. Повітря кишить стількома невидними речами! Як би йому хотілося мати такі очі, що бачили б ультрафіолет, очі, що бачили б інфрачервоне проміння, очі, що бачили б радіохвилі, які наповнюють дедалі темніше небо, проносячись крізь стіни будинку.

Коли він підводить погляд, усі на нього дивляться. В очах фрау Елени тривога.

— Це книжка, пане, — оголошує Ганс Шильцер. Він висмикує її з Вернерових колін. Книжка така важка, що Гансові доводиться триматися обома руками, щоб її підняти.

На лобі дружини віце-міністра збрижуються кілька складок. Вернер відчуває, як червоніють його щоки.

Віце-міністр простягає пухлу руку:

— Дай її сюди.

— Це єврейська книжка? — питає Геріберт Помсель. — Це ж єврейська книжка, правда?

Фрау Елена виглядає так, ніби збирається щось сказати, а тоді передумує.

— Герц народився в Гамбурзі, — каже Вернер.

Ні з того ні з сього Юта оголошує:

— Мій брат такий вправний у математиці. Він тямущіший за всіх однокласників. Може, він колись здобуде велику нагороду. Він каже, що ми поїдемо до Берліна й вчитимемося у великих науковців.

Молодші діти широко роззявляють роти; старші діти пирхають. Вернер втуплюється в тарілку. Гортаючи сторінки, віце-міністр нахмурюється. Ганс Шильцер б’є Вернера в гомілку й покашлює.

— Юто, годі, — втручається фрау Елена.

Дружина віце-міністра наколює виделкою печінку, прожовує, ковтає і торкається серветкою кутиків рота. Віце-міністр кладе на стіл «Принципи механіки» й відштовхує книжку, а тоді оглядає свої долоні так, ніби книжка їх забруднила.

— Єдине місце, куди піде твій брат, дівчинко, — це в шахту. Щойно йому виповниться п’ятнадцять. Так само, як і кожен хлопець у цьому будинку.

Юта позирає вовкувато, а Вернер втуплюється в захололу печінку на своїй тарілці. Його очі печуть, а в грудях щось стискається сильніше й сильніше, і до кінця вечері чутно лиш, як діти розрізають їжу на шматочки, жують і ковтають.

Чутки

З’являються нові чутки. Вони шелестять доріжками Ботанічного саду, пролітають музейними залами, відлунюють у курних кабінетах із високою стелею, де скорчені старі ботаніки вивчають екзотичні види лишайників. Кажуть, що німці наближаються.

Німці, стверджує садівник, мають шістдесят тисяч військових планерів; вони здатні днями маршувати на голодний шлунок; вони запліднюють кожну школярку на своєму шляху. Жінка у квитковій касі каже, що німці вміють робити туман із пігулок і носять реактивні пояси; їхні уніформи, шепоче вона, зроблені зі спеціальної тканини, міцнішої за крицю.

Марі-Лор сидить на лавці біля експозиції молюсків і тренує слух на групах, що проходять повз неї. Якийсь хлопчик вигукує:

— У них є бомби під назвою «Секретний сигнал». Коли така бомба створює звук, кожен, хто її чує, пудить у штани!

Навколо сміються.

— Я чув, що вони роздають отруйний шоколад.

— І скрізь кидають до в’язниці калік та божевільних.

Щоразу, коли Марі-Лор переказує батькові ще одну чутку, той перепитує: «Це про німців?» — так, наче каже це вперше. На його думку, захопленням Австрії не варто перейматися. Він додає, що всі пам’ятають попередню війну й нікому не стане дурості ще раз це переживати. Директор не хвилюється, і жоден із голів відділів, тож і дівчинці, якій ще вчити уроки, теж не варто.

Здається, так воно і є — крім днів тижня, нічого не змінюється. Щоранку Марі-Лор прокидається, вбирається, йде за батьком до входу номер два і слухає, як він вітається з нічним сторожем та доглядачем музею. Bonjour, bonjour. Bonjour, bonjour. Науковці та бібліотекарі й досі зранку забирають свої ключі та вивчають древні слонячі бивні, екзотичних медуз, листя гербаріїв. Секретарки й досі обговорюють моду, директор і досі приїжджає на двоколірному лімузині «Деляж», і кожного полудня чорношкірі продавці й досі тихо котять коридорами свої візочки з бутербродами, пошепки оголошуючи:

— Із житнім хлібом і яйцем, із житнім хлібом і яйцем.

Марі-Лор читає Жуля Верна в шафі для ключів, у туалеті, у коридорах; вона читає на лавці у Великій залі й прогулюючись гравійними доріжками в саду. Вона прочитує перший розділ «Двадцяти тисяч льє під водою» стільки разів, що майже вивчає його напам’ять.

«Море — це все. Воно вкриває сім десятих земної кулі… Море — лоно, що в ньому плодяться й живуть найдивовижніші створіння; море — рух і любов; море — вічне життя».[16]

Уночі, у ліжку, вона подорожує в череві «Наутилуса» капітана Немо, за бортом шторм, а над головою в неї пропливають