Ентоні Дорр - Все те незриме світло
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У магазинах продають протигазні маски. Сусіди закривають вікна картоном. Щотижня до музею заходить усе менше відвідувачів.
— Papa, — питає Марі-Лор, — як почнеться війна, що ми робитимемо?
— Не буде війни.
— А якщо таки буде?
Його долоня лягає їй на плече, знайомо дзвенять ключі в нього на ремені.
— З нами буде все гаразд, ma chérie. Директор уже подав прохання, щоб мене не викликали із запасу. Так що я нікуди не дінуся.
Але вона чує, з яким поспіхом він гортає сторінки газети. Він закурює сигарету за сигаретою, він майже увесь час працює. Минають тижні й дерева стають голі, й батько вже не запрошує її на прогулянку садами. От якби вони мали таку неприступну субмарину, як «Наутилус»!
Прокурені голоси офісних працівниць долинають крізь відчинене вікно до шафи для ключів.
— Уночі вони прокрадаються у квартири. Ставлять міни-пастки на кухонні комоди, унітази, бюстгальтери. Отак відчиняєш шухляду з білизною й залишаєшся без пальців.
Їй сняться жахіття. Мовчазні німці синхронно гребуть через Сену, їхні човни рухаються плавно, мов пливуть в олії. Вони безшумно пролітають під опорами мосту, з ними на ланцюгах звірі, що вистрибують із човнів і мчать повз величезні квіткові клумби, уздовж огорож. Вони нюшать повітря на сходах до Великої зали. З їхніх пащек крапає слина. Голодні, вони вриваються в музей, розсипаючись залами. Вікна темнішають від крові.
Шановний професоре я ни знаю чи ви отримуєте ці листи чи радіостанція їх перисилає й чи є радіо станція взагалі? Ми ни чули вас щонайменше два місяця. Ви припинили випускати перидачі чи це проблема з нашого боку? В Бранденбургі є нова перидавальна радіо станція під назвою Дойчлендсендер три. Мій брат каже, що вона завишки триста тридцять із чимось метрів друга за висотою штучна конструкція у світі. Вона майже все інше глушить. Стара фрау Штрасеман, одна з наших сусідок, вона каже, що чує перидачі Дойчлендсендера в себе в зубних пломбах. Мій брат каже, що це можливо якщо мати антену і випрямляч і щось що служитиме денаміком. Він каже, що можна використовувати шматок дротяного паркану щоб ловити радіо сигнали, тож мабуть і срібло в зубі теж можна. Мені подобається про це думати. А вам хіба ні професоре? Про пісні в зубах? Фрау Елена каже, що ми тепер маємо йти зі школи відразу до дому. Вона каже, що ми ни євреї але ми бідні й це майже так само нибезпечно. Тепер це кримінальне правопорушення налаштовуватися на чужоземну хвилю. За це можна дістати важкої праці, типу розбивати каміння по п’ятнадцять годин на день. Або ж робити нийлонові шкарпетки або йти в шахту. Ніхто ни хоче допомогти мені надіслати цього листа навіть мій брат тож я зроблю це сама.
Добривечір, або Гайль Гітлер, якщо бажаєте
У травні йому виповнюється чотирнадцять. Настав 1940 рік, і більше ніхто не сміється над гітлер’югендом. Фрау Елена готує пудинг, Юта загортає в газету шматок кварцу, а близнята, Ганна й Сусанна Герліц, маршують кімнатою, зображаючи солдатів. П’ятирічний хлопчик, Рольф Гупфаєр, сидить на дивані в куточку, раз у раз заплющуючи сонні очі. Новенька — маленька дівчинка — примостилась у Юти на колінах й обсмоктує її пальці. У вікні, за фіранками, видно, як полум’я над трубою, що височіє вдалині, гойдається й тремтить.
Діти співають, потім жадібно з’їдають пудинг.
— Час спати, — каже фрау Елена.
Вернер вимикає свій приймач. Усі проказують молитву. Коли він відносить радіо на горище, на душі в нього тяжко. У провулках п’ятнадцятирічні юнаки йдуть у бік ліфтів до шахти, вишиковуючись у чергу зі своїми касками й ліхтарями біля воріт. Він намагається уявити, як світло їхніх ліхтарів слабне й віддаляється, як гримлять кабелі, як усі мовчать, доки спускаються в ту вічну темряву, де люди вгризаються в землю, а над ними висить каменюка завтовшки мало не кілометр.
Ще один рік. Йому дадуть каску й ліхтар і запхнуть до клітки з іншими.
Минули місяці відтоді, як Вернер востаннє чув француза на короткій хвилі. Рік відтоді, як він тримав «Принципи механіки» з плямами від води. Не так давно він дозволяв собі мріяти про Берлін та його великих науковців: Фрица Габера, винахідника добрив, Германа Штаудінґера, винахідника пластмаси. Герца, що зробив невидне видним. Про всіх великих людей, що займалися справами Там. «Я вірю в тебе, — колись зауважила фрау Елена. — Думаю, тобі вдасться зробити щось велике». Тепер у своїх нічних жахіттях хлопчик блукає тунелями шахт. Стеля чорна й гладенька, і, коли він ступає крок, вона починає над ним опускатися. Розколюються стіни, Вернер нахиляє голову, падає навколішки. За хвилю він не може ні підвести голови, ні поворушити руками. Стеля важить десять мільярдів тонн, від неї віє страшним холодом, вона притискає його носа до підлоги. За мить до пробудження він відчуває, як на потилиці починає тріскати череп.
Дощова вода ллється з хмари на дах і на карниз. Вернер притискається чолом до вікна на горищі й дивиться крізь потоки дощу на дах унизу, звичайний дах серед багатьох мокрих дахів, стиснутий широкими стінами коксового заводу, топильні й газової станції. Копер вимальовується на тлі неба, шахта й завод тягнуться й тягнуться, скільки сягає його око, до сіл, до міст, до все швидшої, усе більшої машини під назвою Німеччина. До мільйонів людей, готових віддати за неї життя.
«Добривечір, — думає він. — Або ж гайль Гітлер. Усі віддають перевагу останньому».
Бувай, сліпенька!
Щодо війни вже немає сумніву. Роздають пам’ятки. Колекції потребують захисту. Невеликий штат кур’єрів почав перевозити експонати за місто. Ключів та замкíв потрібно більше, ніж будь-коли. Батько Марі-Лор працює до півночі, до першої години. Кожен ящик треба замкнути, кожен подорожній лист — тримати в безпечному місці. Броньовані вантажівки гримлять біля завантажувальних платформ. Треба зберегти скам’янілості, древні рукописи; перлини, золоті самородки, сапфір завбільшки з мишу. «Може бути, — думає Марі-Лор, — навіть “Море полум’я”».
З одного погляду, весна видається такою спокійною: тепла, м’яка, з ароматними, безвітряними ночами. Однак усе наповнене напруженням, так, ніби місто стоїть на поверхні повітряної кульки й хтось її надуває, аж доки вона не лусне.
Бджоли трудяться на розквітлих алеях Ботанічного саду. З платанових дерев осипається насіння, й велетенські купи пуху збираються на доріжках.
Якщо вони перейдуть у наступ, чого б це вони наступали, тільки божевільні наступатимуть.
Відступити — це врятувати не одне життя.
Доставки припинено. Навколо музейних воріт з’являються мішки з піском. Двійко солдатів на даху зали палеонтології оглядають
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Все те незриме світло», після закриття браузера.