YObach - Розділені небезпекою, YObach

Минуло кілька днів з моменту їхнього примирення. Віолетта і Данте насолоджувалися часом, проведеним разом, наче вирішили повернути втрачені моменти. Кожен день для них був відчуттям нового початку, наповненим спокоєм, на який вони так довго чекали.

Одного вечора вони сиділи на балконі його квартири, спостерігаючи за заходом сонця, що розливали теплі барви по небу. Данте підняв погляд на Віолетту, і його очі сяяли м'яким, теплим світлом.

— Віолетто, — сказав він тихо, наче зважуючи свої слова, — я не можу повірити, що ти знову поруч зі мною. Деякі ночі я прокидався, думаючи, що це все просто сон.

Вона посміхнулася, ніжно торкаючись його руки.

— Я теж не вірила, що ми ще можемо знайти цей мир разом. Але тепер, коли ми тут, — вона на мить замовкла, підбираючи слова, — я відчуваю, що так і мало бути.

— А що, якщо я скажу, що не хочу втрачати тебе знову? — запитав Данте, поглядом ніби намагаючись заглянути в глибину її душі. — Я готовий боротися за нас до кінця, Віолетто. Незалежно від того, що ще чекає попереду.

Вона відвела погляд, не знаючи, як виразити змішані емоції, які заповнили її серце. Її погляд був трохи сумним, хоч вона й намагалася посміхнутися.

— Я теж цього хочу, Данте. Але ми обидва знаємо, що життя не завжди дає нам те, чого ми хочемо. І все ж... я вірю, що ми зможемо подолати будь-які перешкоди.

Він нахилився ближче, м'яко притискаючи її руку до своїх губ, і промовив:

— Обіцяю, що захищу тебе. Що б не сталося.

Її очі стали трохи вологими, і вона ледь чутно прошепотіла: 

— Ти навіть не уявляєш, як сильно я вірю в тебе.

Вони провели разом кілька днів, прогулюючись улюбленими місцями Данте, сміючись і відпочиваючи далеко від усіх тривог. Їхні розмови були глибокими, щирими, і здавалося, що ніщо більше не може зруйнувати їхнього щастя.

Наступного дня вони домовилися зустрітися в їхньому сховку. Віолетта приїхала раніше, ніж було домовлено, і чекала, відчуваючи легке передчуття тривоги. Вона намагалася відволіктися, згадуючи теплі моменти, які вони провели разом. Але цей неспокій не давав їй спокою.

— Де ж ти, Данте... — прошепотіла вона сама собі, намагаючись не панікувати.

В ту мить її телефон вимкнувся, і вона зрозуміла, що не просто чекає — вона у пастці. Двері різко відчинилися, і незнайомці швидко схопили її, не залишаючи часу на втечу.

Відчуваючи, як її затягують в холодну невідомість, Віолетта думала лише про одне вона не встигла сказати Данте, наскільки він важливий для неї. Усі ці моменти, їхні обіцянки та ніжні слова тепер здавалися такими крихкими.

Вона лише сподівалася, що він знайде її, перш ніж буде занадто пізно.