Сельма Лагерлеф - Морбакка, Сельма Лагерлеф

​А я спробую силоміць провести Вороного повз те, що він бачить, хай би що то було.

Паніматка опустила підніжку, хотіла ступити на землю, але раптом з криком відсмикнула ногу, швидко знову сіла на сидіння.

— Не можу вилізти. Там щось ворушиться.

— Ви що, пані, теж здуріли? Що там може ворушитися?

— Усе поле ворушиться, уся земля ворушиться, — ​тремтячим, плаксивим голосом відповіла пані Ракліц.

— Тьфу!

Цибатий Бенґт зістрибнув з передка. Він гадав собі, що Вороний боїться привида, який заступив їм шлях, а привиди з’являються здебільшого з повітря. Ніколи не чув, щоб вони з землі виповзали. Та, про всяке, миттю сів на передок, не мав бажання ступати на землю, бо вона справді ворушилася, як і казала паніматка. Не дрижала, як під час землетрусу, не втікала з-під ніг, як при ґрунтовому зсуві — ​ні! Здавалося, що кожна скиба землі на полі дістала ноги й рухалася у бік озера.

Люді в повозі, ледь живі від страху, дивилися на землю. І врешті розгледіли, що поле всуціль укрите рухливими маленькими звірками, однак страху менше не стало. Не інакше, як щось протиприродне й містичне, бо звідки б узятися такій тьмі-тьмущій звірини? Кожний клаптик землі на полі ворушиться і рухається.

Уся навала звірят, чи не знати й кого, перебралася з канави на дорогу, а з дороги покотилася просто під кручу, в озеро. Які ж звірята будуть так поводитися?

Якби вони були створіннями Божими, то їх потік давно б скінчився. Але ж ні, біжать безконечною юрмою через поле на дорогу й далі в озеро. Полічити їх неможливо. Одним словом, тьма.

Вороний начеб заспокоївся. Лише як звірята забігали йому під ноги, фиркав і задкував. Не заспокоїлася лише пані Ракліц. Вона щось бурмотіла сама до себе й цокотіла зубами. Принаймні завмерла й притихла, доки вони стояли на полі. Але Вороний не мав бажання простояти так усю ніч і сам поволі рушив далі, нога за ногою. Переставляв копита обережно, та все ж просувався уперед.

Дивні звірята не оминали ні коня, ні повозу. Під колесами захрустіло, коли вони давили маленькі тільця.

Почувши хрускіт, пані аж підстрибнула, зірвалася на рівні ноги й почала нажахано репетувати.

Цибатий Бенґт схопив її за руку, щоб та, бува, не випала з повозу.

— Вони на мене нападуть, вони заберуть мене з собою. Вони вже на колесах і на підніжці! Вони вже тут!

Кінь пришвидшив крок. Повіз рухався поштовхами, але впевнено: довкола все хрустіло й хрумкало, коли колеса давили звірину.

— Вони вже в повозі, у повозі! — ​верещала пані Ракліц, вистрибнувши з ногами на сидіння. — ​Вони смикають мене за спідницю, вони потягнуть мене в озеро!

Цибатому Бенґтові довелося теж встати, щоб втримати господиню.

— Задля справедливості на світі не варто було б вас тримати, хай би собі падали — ​за злобу вашу, — ​буркнув він, але пані з рук не випускав.

Нарешті вони знову виїхали на дорогу, запруджену ворухкими тільцями. Довелося далі їх давити. Та ось Вороний зупинився і радісно заіржав.

— Ну, ось, усе позаду. Сідайте, пані! Не стовбичте тут!

Однак пані Ракліц було не так легко заспокоїти.

— Вони в повозі, вони лізуть під спідницю, тягнуть мене за собою в озеро! — ​кричала вона далі.

Цибатий Бенґт підняв стару жінку й посадив на сидіння. Вона випручувалася, а він не наважувався її відпустити.

— Вйо, Вороний! Сам знайдеш дорогу додому й без віжок.

Вороний рушив з місця. Пані Ракліц трусилася від схлипів і водно повторювала, що звірина дряпається по колесах і норовить залізти в повіз.

— Скачи, Вороний! — ​прикрикнув Цибатий Бенґт. — ​Бо ще з глузду з’їде, доки додому доберемося!

Вороний, певно, зрозумів. Зрештою, він і сам хотів якнайскоріше дістатися конюшні, до ясел, тож побіг рівною риссю вгору-вниз по пагорбах.

Чоло Цибатого Бенґта зросив холодний піт. Він намагався переконати господиню, що небезпека вже позаду, але вона йому не вірила.

— Ти добра людина, Бенґте, — ​сказала вона, ридма ридаючи. — ​Але не треба мене обманювати, наче ми врятовані. Я чую їх, я бачу, як вона біжать за нами вслід, хочуть затягнути мене в озеро.

Коли повіз нарешті зупинився перед ґанком в Морбацці й одна зі служниць підійшла, щоб допомогти паніматці зійти на землю, та навідріз відмовилася вилазити.

— Ні, не ти! — ​скрикнула пані Ракліц. — ​Тобі не під силу врятувати мене від них!

Служниця злякано відсахнулася. Надто вже дивно поводилася господиня.

— Приведи парохову доньку! Приведи Лісу Майю! Лише вона впорається з нечистою силою!

— Мамзель Ліса Майя уже лягла, — ​сказала служниця.

— Попроси, щоб прийшла! — ​втрутився Цибатий Бенґт. — ​Скажи, паніматку сильно налякали в дорозі.

Пані Ракліц дрібно тремтіла в повозі, доки Ліса Майя, бігцем одягнувшись, не вийшла надвір.

— Хай Господь тебе благословить! — ​пані Ракліц простягнула до неї руки. — ​Допоможи мені! Не затаюй на мене кривди! Я ніколи більше не буду до тебе жорстокою!

— Що сталося, матінко?

— Підійди й подай мені руку! — ​попросила мачуха. — ​Тримай мене, доки не зійду з повозу. Не дай їм мене забрати! Тобі вони нічого не заподіють! Ти маєш над ними владу!

Ступивши на землю, мачуха впала на груди пасербиці.

— Ні на крок не відходь від мене! Ніколи! Не сердься! Можеш вийти заміж, за кого забажаєш, я й слова лихого не скажу.

— Вона побачила видиво на дорозі, — ​пояснив Цибатий Бенґт. — ​Усі дрібні звірята вилізли з пекла. І вона боїться, що вони женуться за нею, щоб втопити в озері Фрюкен.

Парохова донька обійняла мачуху за плечі.

— Ходімо в дім, люба матінко! Матінка уже в Морбацці. Тут матінці нічого не загрожує.

Пані Ракліц була така збуджена й налякана, що Лісі Майї доводилося примовляти до неї, мов до малої дитини. Вона завела мачуху до кімнати й вклала в ліжко. Не могла відлучитися від неї ні на крок, сиділа поруч, тримаючи за руку й до світання вислуховуючи її жалі.

Після тієї ночі пані Ракліц мов підмінили, вона стала дуже привітною до пасербиці. І вже не була такою, як колись, майже не виходила зі своєї кімнати, дозволяючи Лісі Майї керувати господарством. Не відмовлялася допомогти перед святом чи приїздом гостей, але тільки в будинку.

Так пані Ракліц дожила до 1835 року. Хтозна, чи по-справжньому подружилася з пасербицею, та, коли Ліса Майя врешті вийшла заміж, і вдома з’явилися малята, пані дуже їх полюбила. Діти щодня забігали до неї в кімнату привітатися. Ще вона дуже любила каву й просила постійно підтримувати вогонь в кахельній грубці, щоб заварювати собі духмяний напій.

Пані Ракліц