Сельма Лагерлеф - Морбакка, Сельма Лагерлеф

і дітей запрошувала на каву, але їхня мама цього не схвалювала, навряд чи дітям корисна кава, і просто заборонила її куштувати.

На другий день дві молодші донечки, Нана й Лувіса, навідалися, як завжди, в бабусину кімнатку, а коли повернулися, від обох здалеку пахло кавою.

— То чим сьогодні вас пригощала бабуся? — ​запитала мама.

— Кашею, мамусю, — ​одностайно, впевнено відповіли дівчатка.

— У чому ж ви зварили кашу?

— У кавнику, мамусю!

Маленькі хитрунки відповіли так простодушно, що мама мимоволі засміялася.

Водяник

На південь від Морбакки є місцини, де природа гарніша й розмаїтіша, ніж на півночі парафії.

Там Фрюкен вгризається у суходіл глибокими бухтами, одна попри одну, береги там родючі, до води збігають листяні ліси й де‑не-де стоять мальовничі старовинні хутори. Між бухтами — ​скелясті миси, порослі лісом, такі негостинні й дикі, що нікому й на думку не спадало розчищати їх під ниви чи будувати житло.

Якось улітку Ліса Майя Веннервік вирушила верхи в Бьоссвік, найпівденнішу з бухт, щоб замовити смачні груші, які добре там визрівали в затишку пагорбів. Мешканці Бьоссвіка гарно її прийняли, запрошували на гостину, тож додому вона вибралася доволі пізно.

Дівчина не боялася повертатися самотою у світлу літню ніч. Їхала поволі, ніяк не могла досхочу насолодитися нічною красою. То вона опинялася на високому гребені, у лісовій гущавині, де панувала така пітьма, що їй здавалося, ніби з хащі ось-ось вигулькнуть розбійники або ведмеді стягнуть її з сідла. То спускалася у світлі долини з росистими луками, стрункими берізками та білими, мерехтливими озерцями. Небо рожевіло від заходу сонця, віддзеркалюючись у водній гладіні. Їй ще не доводилося бачити такої розкішної ночі.

На березі однієї з заплав Ліса Майя побачила великого гарного коня, який пасся у траві. Він був сірий, у яблуках по всьому тілу, з такою довгою гривою, що вона торкалася землі, і пишний хвіст, товстий, мов житній сніп, теж звисав до самого долу; з широким крупом, високою холкою, ясноокий, зі стрункими ногами й невеличкою головою. Білі копита виблискували сріблом, коли кінь підіймав ноги з трави.

Ліса Майя неквапливо спустилася униз схилом, Вороний ступав кроком до вигону, де випасався кінь. Вона підійшла зовсім близько, їх відділяла лише загорода. Ліса Майя могла б простягнути руку, щоб погладити красеня по крупу.

Досі кінь не звертав на вершницю уваги. Але тепер підвів голову й глянув на юну дівчину.

Ліса Майя була така вродлива, що парубки кидали сокири, коси й усякий реманент і бігли до дороги, стовбичили там біля загород, доки красуня проїжджала повз них верхи.

І ось, коли жеребець у яблуках звів на неї свій погляд, їй здалося, що в його очах зблисло таке ж захоплення, як у сільських парубків, які звисали з жердин загороди!

Якусь мить він дивився на неї, потім рвучко розвернувся і поскакав галопом геть, лишень грива розвівалася і хвіст задерся. Промчав через усю луку й, на превеликий жах дівчини, з розгону шугонув в озеро. Дно бухти було пологе, і коли кінь помчав по воді, навколо нього снопами здійнялися бризки, наче шумовиння на водоспаді. І раптом він зник.

Ліса Майя злякалася, що сталася біда, що кінь на шаленому бігу впав на глибину й ось-ось потоне. Вона почекала секунду, але кінь не виринув. Гладінь озера була рівна, мов дзеркало.

Ліса Майя захотіла підступити ближче до води й, якщо можливо, врятувати прекрасне створіння від смерті. Як вчинити, не знала, але прекраснішого коня вона ще на світі не бачила; не могла безпорадно стояти на дорозі, навіть не спробувавши йому допомогти.

Ліса Майя натягнула повід, розвернула Вороного до загороди, й вдарила його по крупі нагайкою, змушуючи перестрибнути жердя. Однак Вороний був з тих коней, у яких розуму більше, ніж у людини. Замість стрибати через загороду, він стрілою помчав додому. Сидячи високо в сідлі, дівчина не мала великої влади над своїм жеребцем і швидко збагнула, що цього разу змусити його до послуху їй не вдасться. Вороний знав, чого хоче. І знав, що то був за кінь, якого вона хотіла врятувати з озера.

Опинившись на вершині наступного пагорба, у темряві густого смерекового лісу, Ліса Майя теж здогадалася, кого побачила на лузі. Вона ж чимало чула про непідкутого сріблясто-сірого коня з довгою гривою. То був не інакше, як сам Водяник.

Вдома, у Морбацці, Ліса Майя розповіла про свою пригоду. Ніхто й не сумнівався, що вона справді зустріла Водяника, і тепер усім мешканцям хутора треба берегтися, бо, мабуть, комусь з них судилося невдовзі потонути.

Однак в околицях Морбакки озер не було, а озерце на захід від садиби пересохло, навіть від болота сліду не зосталося. Колись повноводна, небезпечна річка обміліла і влітку більше скидалася на сумирний струмок.

А в серпні біда таки сталася. Коли ночі стали довшими, а над річкою і лугами слався туман, один старший чоловік повертався поночі в Морбакку, саме з західного боку долини. Кого він зустрів і що побачив у тумані, нікому не відомо, але тієї ночі він так і не дійшов додому. Наступного дня його знайшли мертвим у маленькій річечці, такій мілкій, що вода ледь покривала тіло. Той старий був трохи несповна розуму, за ним особливо ніхто не тужив, але всі впевнилися, що Ліса Майя направду бачила Водяника. Якби вона того вечора пішла за ним до Фрюкена, він безжально затягнув би її на дно.

Полковий писар

Навряд чи пані Ракліц зовсім змінилася, бо стара економка не втомлювалася повторювати дітям, як пощастило мамзель Лісі Майї, що вона вийшла заміж за такого чудового чоловіка, як полковий писар Даніель Лаґерльоф. Він не був заможним, зате розумним, добрим і шляхетним. І він став їй опорою у житті.

Не священник, звісно, але його батько, і дід, і прадід були священниками, і всі одружувалися з доньками священників, тож він був родичем усіх церковних сімейств у Вермланді. Таланту проповідника й оратора він не успадкував від предків, зате вміння керувати й порядкувати в парафії мав у крові. Емтервікські мешканці, які спочатку незлюбили писаря за те, що він одружився з пароховою донькою і тим самим порушив давні звичаї, швидко звикли доручати йому всі справи на парафії.

Діти дуже дивувалися, чуючи від економки такі розповіді. Вони знали історії про свого діда по татові, які ходили серед місцевого люду. Він начеб чудово грав на скрипці, а в молоді роки страждав від важкого