Сельма Лагерлеф - Морбакка, Сельма Лагерлеф

часи пані Ракліц випустили попастися цілу зграю гусок. Саме тоді високо в небі пролітали з голосним ґелґотанням дикі гуси. Свійські гуси відкликнулися, залопотіли крилами, але так буває щовесни, тож нікому й на думку не спало зачинити їх в стаєнці.

Зграї гусей летіли одна за одною, а домашні гуси дедалі більше хвилювалися. Аж раптом великий гусак злетів угору й приєднався до зграї диких родичів.

У Морбацці сподівалися, що він невдовзі повернеться, але той не повернувся. Полетів геть. Так і не з’явився, і всі подумали, що вже ніколи його більше не побачать. Мабуть, став здобиччю лисиці або орла, казали мешканці Морбакки, а може, не приведи лихо, впав на землю з розірваними легенями. Свійський гусак ніяк не зміг би дістатися з дикою зграєю до далекої Півночі.

Усе літо про втікача нічого не було чутно. Надійшла осінь, дикі гуси знову потягнулися ключами над головами — ​з ґелґотанням і закличними криками. Домашні птахи, які гуляли на лузі, відповідали їм, лопочучи крилами.

Пані Ракліц завважила хвилювання своїх гусок і вирішила вчинити мудріше, ніж минулого разу: веліла пасербиці, Лісі Майї, притьмом бігти на задвірок, щоб посадити птиць під замок. Ліса Майя поквапилася виконувати наказ, та щойно вийшла на моріжок, як почула над головою голосний ґелґіт. Вона й стямитися не встигла, як на лужок сіла купа диких птахів. Попереду дибав перевальцем великий білий гусак, за ним — ​сіра дика гуска й дев’ятеро строкатих гусяток. Парохова донька й ворухнутися не сміла, щоб їх не сполохати. Тільки обережно відхилила двері стаєнки й сховалася за ними.

Гусак рушив просто на задвір’я, сімейство — ​за ним. Ліса Майя сторожко визирнула з-за дверей. Білий гусак почимчикував до гусячого загону, покликав за собою решту. Потім показав своїй родині дорогу до корита з кормом — ​вівсом та водою, почав пригощатися. Ніби казав: «Дивіться, ось це мені звичне. Ось так я жив усе життя. Ніяких турбот, їж собі з повного корита».

Ліса Майя Веннервік прослизнула вслід за гусьми, і, як тільки вони опинилися у загоні, зачинила хвіртку.

— Матінко, ходіть і погляньте! Гусак, який полетів від нас навесні, повернувся з дикою гускою і дев’ятьма гусенятами!

Вочевидь, до кінця свого життя дівчинка жалкувала, що замкнула гусака в загоні й розповіла мачусі про його повернення. Бо пані Ракліц мовчки взяла ніж, яким різали гусок, і ще до вечора і розкішний білий гусак, і дика гуска, і всі дев’ятеро гусенят лежали мертві й обпатрані.

— Добре ж матінка відплатила нашому гусакові, який повернувся додому та ще й привів купу гарних гусок, — ​промовила Ліса Майя, а більше сказати не посміла.

— А це щоб іншим гускам була наука. Хай знають, що з ними буде, якщо надумають повстати проти мене й полетіти геть, — ​відповіла пані Ракліц зі злісною посмішкою на губах.

Леммінги

Пані Ракліц і за життя батька Ліси Майї погано ставилася до пасербиці, а коли в 1801 році парох Веннервік помер, і вона стала повноправною господинею Морбакки, стала ще жорстокішою і вимогливішою. Дівчина була майже її рабою, не мала ніде ні захисту, ні підтримки. Сімнадцятилітня Ліса Майя була занадто юною, щоб протистояти розумній і хитрій старій мачусі. Звісно, вона мала брата, але той увесь рік жив і навчався в Упсалі, тож яка з нього поміч.

Невдовзі між мачухою і пасербицею спалахнула справжня війна. Пані Ракліц хотіла, щоб Ліса Майя, за давнім звичаєм, вийшла заміж за священника, який би зайняв батькову посаду. Але дівчина не погоджувалася. Не слухала ні мачухи, ні парафіян, які вважали похвальним давній порядок. Донька пароха мала на це свою, особливу, точку зору. Вона не хотіла одружуватися з чоловіком лише через те, що той був священником в Емтервіку. Хотіла вийти заміж за людину, яку змогла б кохати.

Новий парох дуже прагнув цього шлюбу й зумів підкотитися до мачухи, а та ласкою і погрозами намагалася йому спряти. Однак парохова донька вперто стояла на своєму. Тоді пані Ракліц вирішила поїхати в Еєрвік, до лаґмана[2] Санделіна, який був опікуном Ліси Майї, і поговорити ще й з ним.

Так і вчинила. Звісно ж, лаґман з дружиною підтримали її. Обоє добре знали пані Ракліц. Вона багато років служила економкою в Еєрвіку, і вони вважали її розумною та розсудливою жінкою. Ясна річ — ​вона має рацію: за давнім звичаєм парохова донька з Морбакки повинна вийти заміж за емтервікського священника. Про щось інше навіть думати годі.

Як уже мовилося, пані Ракліц чудово знали в Еєрвіку. Її запросили на вечерю, потім жінки ще довго бесідували, аж десь об одинадцятій гостя вирушила додому. Ніч була ясна, яскраво світив місяць, тож можна було не боятися, що з нею щось станеться у дорозі.

Покидаючи Еєрвік, пані Ракліц почувалася вдоволеною. Її гостинно прийняли, і лаґман підтримав її намір видати Лісу Майю за священника.

Двоколісний повіз жваво котився дорогою, що вела в Сюнне понад берегом озера Фрюкен, а пані Ракліц тим часом обдумувала, як мучитиме й уламуватиме бідолашну пасербицю. Це ж задля її добра, хоч вона того й не розуміє. Пані Ракліц не відчувала жодних докорів сумління.

Раптом Вороний шарпнувся убік та так різко, що ледь не перевернув повіз. Кінь поніс. Помчав геть з дороги, через канаву, і, лишень тоді як вилетів на поле, Цибатий Бенґт зумів його стримати. Урешті-решт, конюхові пощастило приборкати Вороного, але той усе ще дрібно дрижав. Щоправда, стояв на місці, тільки ногами перебирав, а тоді раптом заіржав, мов заволав від болю, чого з кіньми не буває, і став дибки. Годі було й думати повернути його на дорогу. Коли Цибатий Бенґт спробував скерувати його вперед, кінь почав бити задніми копитами, ледь не розніс повіз у друзки.

— Що таке? Що сталося? — ​закричала пані Ракліц, боляче хапнувши конюха за руку. — ​Коняка геть здуріла!

— Цей кінь розумніший за нас з вами, пані, — ​промовив конюх. — ​Він не здурів. Просто бачить те, чого нам не дано бачити.

Вороний позадкував, нюшкуючи землю, фиркав і сахався: йому було байдуже до повоза й людей. На щастя, вони опинилися на полі, де влітку росло жито, а після жнив залишилася рівна стерня. Повіз ще тримався на колесах, але вони помітили, що наближаються до глибокої канави. Вороний зупинився майже на самому краю, коли, вочевидь, вирішив, що небезпека позаду. Стояв спокійно, нікуди не рвався, лише безугавно фиркав.

— Ви, пані, ліпше вилізли би, — ​сказав Цибатий Бенґт. —