Надя Фендріх - Сестри-вампірки 3

З іншого боку, потрібно забиратися якомога швидше, адже промені сонця для вампіра дуже небезпечні, навіть небезпечніші за гнів Антаназії.

Дака потайки спостерігала за Мурдо із замку. Поговоривши з вартовими, він трохи постояв біля воріт і відлетів. Але Дака знала: Мурдо обов’язково повернеться. А поки його немає поруч – її буде оберігати вірний Карл-Хайнц.

Зібравшись із силами, Дака попрямувала довгим коридором. Вдалині лунали жалібні звуки, але вони були схожі не на плач Франца, а швидше на вовче виття. У Даки по тілу побігли мурашки, але, подолавши переляк, вона продовжила йти. Уздовж коридору тягнулися труни, лицарські обладунки і важкі свічники, на стінах висіли старовинні картини.

Поблизу почулися чиїсь голоси. Майстерним флопсом Дака стрибнула на стелю і вчепилася в неї, наче людина-павук у фільмі. Коридором, про щось жваво балакаючи, йшли вартові. Вони так захопилися розмовою, що, певна річ, не помітили непрохану гостю. Дочекавшись, поки варта зникла, Дака флопсом зістрибнула на підлогу і почимчикувала далі. Зрештою, вона опинилася в просторому залі. І тут вона остовпіла з переляку. На одній зі стін висів… її портрет!

Але, придивившись, Дака зрозуміла, що це ніяка не картина, а дзеркало! Старовинне дзеркало в гарній, прикрашеній вензелями рамі. Дакине віддзеркалення було дещо розмите, але все-таки добре помітне.

– Привіт! – віддзеркалення приязно помахало Даці рукою.

Напіввампірка здивовано подивилася на свою руку, потім глянула в дзеркало. Віддзеркалення знову помахало їй рукою.

Дака підстрибнула. Віддзеркалення зробило колесо.

– Boi motra! Boi venti! Ласкаво просимо до Чорного замку! – вигукнуло віддзеркалення.

Дака здивувалася: воно говорило її голосом!

– Підійди ближче, не бійся, – поманило воно.

Дака нерішуче підійшла до дзеркала.

– Ще ближче! – віддзеркалення простягнуло їй руку.

Дака прийняла запрошення і, взявши віддзеркалення за руку, тут же опинилася по той бік дзеркала, у величезному залі, освітленому безліччю смолоскипів. На стінах, виблискуючи гострими лезами, висіли мечі. На столах лежали рушниці. У кінці залу здіймався трон, на якому сиділа володарка Трансільванії, Її Пишність Антаназія.

– Рада знову тебе бачити, Дако, – сказала вона. Говорила володарка зовсім не так, як тоді, в підвалі, коли викрадала Франца. Її голос звучав тихо та м’яко.

У Даки завмерло серце. Антаназія була справді неймовірно вродлива і… вочевидь, непогано тямила в моді. На ній були чорні шкіряні штани, ажурні рукавички і вишукані черевички на шпильках, а синяво-чорне, блискуче волосся прикрашала золота діадема. Саме так Дака завжди мріяла одягатися. От тільки шпильки були їй зовсім не до смаку. Дака обернулася і знову подивилася в дзеркало. Не може бути! Вона була одягнена зараз точно як Антаназія! І навіть шпильки їй шалено пасували!

– Дракула забирай, – ледь чутно промовила Дака.

Антаназія посміхнулася. Вона вже не сиділа на троні, а стояла у Даки за спиною. У цей момент вони були схожі, немов мати і дочка.

Дака різко розвернулася і ще раз огледіла себе в дзеркалі з голови до п’ят. На ній знову був її звичайний одяг.

– Класний фокус. А тепер колися, де мій брат? – зухвало звернулася вона до Антаназії.

– Францокс? – здивовано перепитала Антаназія. – Спить собі на перині з найм’якішого моху.

У дзеркалі з’явився Франц. Він безтурботно спав у колисці, смоктав, прицмокуючи губами, чорну соску і час від часу пускав гази. Дака з полегшенням зітхнула: з братиком усе гаразд, і це найголовніше.

– Відведи мене до нього, – наказала вона Антаназії.

– На все свій час. Не станемо ж ми його зараз будити. Він довго був у дорозі і дуже втомився. Та й ти, я бачу, ледь тримаєшся на ногах. Тобі б теж не завадило відпочити.

Вона вказала довгим блідим пальцем на товстий ланцюг, що висів на стіні біля трону.

– Якщо хочеш, можеш повисіти на цьому ланцюгу. А може, ти голодна або хочеш пити?

Не встигла Антаназія вимовити ці слова, як Даку скувала незвичайна втома і охопив звірячий голод.

Господиня Чорного замку здійняла вгору руки – і в залі в ту ж мить з’явилися її слуги. Один ніс у руках срібну тацю з усілякими делікатесами. Чого там тільки не було: і кров’яні чипси, і шашлик із тарантулів, і мариновані щурячі хвостики, і холодець із мух!.. Побачивши ці ласощі, Дака відчула, як в неї живіт прилип до спини.

На таці у другого слуги красувалися два старовинні келихи і кришталева карафка, наповнена кров’ю по самі вінця. Слуга обережно налив у келих кров і простягнув його Даці.

– Це нерозбавлена кров? – зніяковіла Дака.

– Авжеж! – кивнула Антаназія.

– Вдома мені не дозволяють таку пити, – зізналася Дака.

Антаназія розсміялася.

– Дитино моя, ти в Трансільванії. Тут можеш робити все, що забажає душа!

Посміливішавши від цих слів, Дака за одним махом висушила келих – і відразу відчула приплив сил.

– А тепер, – блиснула вона очима, – я хочу побачити брата. Негайно!

– Ну-ну-ну, – похитала головою Антаназія. – Що за тон?

– Нормальний тон! Тільки таким тоном і треба розмовляти з тими, хто викрадає дітей!

– А я не викрадала твого брата. Я просто допомогла йому повернутися на батьківщину, – терпляче пояснила володарка Трансільванії.

– Його батьківщина там, де ми! А ти його хочеш у нас забрати!

– Зовсім ні, – лагідно заперечила Антаназія. – Я хочу зробити його володарем Трансільванії.

– Але ти ж викрала його у нас і тримаєш у своєму замку як бранця! – Даці увірвався терпець.

– Ніякий він не бранець, – холодно посміхнулась Антаназія. – Незабаром він стане нашим володарем і зможе робити все, що забажає. Усе, і навіть більше!

Вона простягла Даці холодну, немов крижина, руку.

– Зараз я відведу тебе до нього, і ти сама все побачиш.

Подорож з мисливцем за вампірами

Ранок заскочив Сільванію і Дірка ван Комбаста в автобусі. Сільванія страшенно зголодніла, і, хоча їй вдалося крадькома зловити й закинути в рота кілька мух і комарів, вона б не відмовилася зараз від тосту з варенням із сонечок або кров’янки, нашпигованої салом. Час від часу Сільванія ловила себе на тому, що уважніше, ніж зазвичай, розглядає шию свого супутника. Дірк ван Комбаст раптом став здаватися їй надзвичайно ласим, а запах женьшеню і пачулі надавав йому особливої пікантності… Сільванія відчула, як слина побігла у неї по іклах, – і тут же зацитькала себе. Який сором! Аби тільки ніхто не помітив.

Чому так загадково посміхається їй бородатий тип навпроти? Може, він щось підозрює? Стоп! А чи не занадто гостре у нього ікло? Сільванія стривожено озирнулася: а що як автобус напхано вампірами? Але тут вона згадала, що зі сходом сонця вампіри лягають спати, а не роз’їжджають в автобусах, і трохи заспокоїлася.

Тим часом попутник вирішив поснідати і дістав із сумки слоїк з якоюсь зовсім не апетитною юшкою. Сільванія гидливо відвернулася.

Вигляд попутника з іклом дещо налякав гер ван Комбаста.

– Ти тільки поглянь на того типа, – прошепотів Дірк Сільванії, кивнувши головою в бік бороданя. – Як вважаєш, може, він вампір? Не подобається мені його ікло…

На лобі у Дірка виступили краплини поту.

Але не встигла Сільванія відповісти, як старий широко посміхнувся.