Надя Фендріх - Сестри-вампірки 3

З’ясувалося, що, крім підозрілого ікла, ніяких інших зубів у роті чоловіка не було. І виходило, що попутник – не вампір, а просто дивак, який вирішив зранку підживитися якимсь їством.

Дірк ван Комбаст з полегшенням зітхнув. Але тільки-но він заспокоївся, як той самий старий тицьнув йому під ніс слоїк зі своїм сніданком.

– Пригощайтеш! – прошамкав старий, широко посміхаючись беззубим ротом.

Побачивши, як пересмикнуло Дірка, Сільванія мало не розреготалася. Та Дірк швидше помре, ніж їстиме политу соусом бурду!

– Oh no, gracias, – вичурно відмовився від частування Дірк. Він був гордий тим, як елегантно йому вдалося викрутитися з незручної ситуації. А все чому? Та тому що він поліглот і завжди порозуміється з місцевими, де б не опинився. Навіть за два кроки від трансільванського кордону. Але попутник чомусь не бажав відчепитися.

– Дуже смашно! – наполягав він, розмахуючи слоїком у Дірка перед носом.

Дірк, зітхнувши, відкинувся на спинку сидіння.

– Дякую вам, – він вирішив змінити тактику, – але, бачте, я абсолютно не переношу лактози. І глютен мені теж заборонено. Крім того, у мене алергія на артишоки, суницю, червоний перець, яєчний жовток, сухофрукти, огірки, бобові, помідори, варену печінку, пастернак і кльоцки. А кунжут та горіхи і взагалі можуть спричинити анафілактичний шок.

Старий здивовано знизав плечима і продовжив снідати. Дірк ван Комбаст залишився вдоволений своєю тактикою: і честь свою відстояв, і себе не дав ошукати. Точніше, загодувати.

Що не кажи, а з усіх видів зброї мова – найефективніша. Він підморгнув Сільванії, а та ледве стримувала сміх, уявляючи собі, як докладно описуватиме дорожні пригоди з гер ван Комбастом Даці, татові й мамі. Хоч би тато і мама знову стали нормальними дорослими – якщо, звісно, можна вважати нормальними художницю, яка живе з дизайну кришок для унітазів, та вампіра, котрий відмовився від вічного життя…

До речі цікаво, як там зараз удома?..

Великі діти та їхні няньки

А вдома все ходором ходило. Якоб і Гелена намагались заснути. Лудо мужньо відбував нічне чергування. Після півночі Ельвіра і Міхай вирішили влаштувати караоке-батл.

«Верхи Бібі і Тіна, з ними Амадеус і Сабрина. Летять, мов на крилах, прудкі скакуни. Друзі чаклуни. Добрі чаклуни. Гей-гей-гей!»

Лудо готовий був віддати будь-що, тільки б трапилось якесь диво і на Ліндевег, 23, ходовим вітром принесло дідуся. Він би миттю зняв чари з цих дорослих дітей. Чих-пих – і чаклунства наче й не було! Але дива не сталося. Алі бін Шик був далеко, а Лудо чаклувати не вмів.

Нарешті знесилені Цепеші-батьки впали у двомісну труну Міхая, і їх миттю здолав міцний сон.

Лудо схилився над труною, щоб перевірити, чи сплять вони насправді, і випадково збудив Міхая. Хлопчик мало не заплакав. «Ну, будь ласка, засни!» – подумки благав він. Міхай весело пирснув, гучно відригнув і знову вирубився.

Не тямлячи себе від утоми, Лудо поплентався до вітальні. Тут своїх батьків поки виховаєш – посивієш… А панькатися з чужими предками – ото вже ні, вибачте, він на таке не зголошувався.

Гелена спала, згорнувшись клубком у кріслі. Якоб вмостився на канапі.

– Гей, Якобе, прокидайся! – голосно сказав Лудо.

– Що? Що таке? – стрепенувся Якоб.

– Тепер твоя черга наглядати за Цепешами. Вони щойно поснули, та чи надовго – не знаю. Тож тобі пощастило. Бо коли вони не сплять – вони гасають по всьому будинку і перевертають все догори дриґом. Знав би ти, який зараз безлад у підвалі.

– А що вони там наробили? – поцікавився Якоб.

– І не питай, – буркнув Лудо.

– Розумію…

Якоб зі співчуттям подивився на товариша і підвівся з канапи.

Лудо позіхнув і загорнувся в ковдру.

– О, мало не забув! – згадав він, ледь не заснувши. – Тут ще вчителька фізкультури телефонувала. Казала, що зайде до нас після обіду.

– О Боже, цього ще бракувало! – схопився за голову Якоб. Він хотів ще щось спитати у Лудо, але той уже спав мертвецьким сном.

«Цікаво, – подумав Якоб, – чи не бачить він уві сні Чорний замок, що стоїть десь у дрімучих трансільванських лісах?»

Небезпечний кордон

Після вранішніх пригод Сільванія задрімала. А коли прокинулася – побачила, що краєвид за вікном змінився – став якийсь похмурий і тривожний. Сільванія мимоволі посміхнулася. Вона і не підозрювала, що так зрадіє поверненню на батьківщину.

Вдалині вже було видно трансільванський кордон. Подолавши надто вибоїсту ділянку дороги, автобус несподівано зупинився. Сільванія і гер ван Комбаст здивовано перезирнулися між собою.

– Трансільванія. Сутінкове Запечер’я. Батьківщина вампірів, – замогильним голосом оголосив водій автобуса і перехрестився.

Слідом за ним перехрестилися і пасажири. Сільванія і гер ван Комбаст підійшли до водія.

– Чому ви зупинили автобус? – запитав мисливець за вампірами.

– Щоб ви виходити, – спокійно відповів водій.

– Що ви собі дозволяєте?! – обурився мисливець за вампірами. – Ви ж не можете так просто взяти і кинути нас на дорозі. У нас, між іншим, квитки…

Водій похитав головою.

– Ні, ні на як випадок, і не просити. Ви виходити тут і самі ходити далі. Швидко. Я далі – ні. Це є небезпека. Багато небезпеки.

Мисливець за вампірами почав несамовито порпатися в рюкзаку.

– Прокляття, куди я подів наші квитки?!

Сільванія тицьнула його в бік і кивнула на попутників, котрі невдоволено спостерігали за суперечкою. Не варто було ускладнювати ситуацію.

– Неймовірно! – пирхнув Дірк ван Комбаст.

Справжні чоловіки поразок не бояться. З гідністю Дірк взяв рюкзак і слідом за Сільванією вийшов з автобуса. Двері за ними відразу ж зачинилися, і автобус хутко рушив з місця, залишаючи по собі стовп густої куряви.

Дірк і Сільванія боязко озирнулися: вони стояли просто перед стареньким шлагбаумом. Це і був кордон, за яким починалася Трансільванія.

«Увага: вампіри! Регіон підвищеної небезпеки. Будьте обережні!» – застерігав напис на шлагбаумі. На щиті над цим написом було зображено вампірський вищир з іклами, змащеними кров’ю.

Дірк все порпався в рюкзаку.

– Так ось же він! – вигукнув мисливець за вампірами, знайшовши нарешті квиток. – Ну от, тут червоним по чорному написано: «Сутінкове Запечер’я / Чорний замок». Цей пройдисвіт-водій висадив нас на півдорозі!

Гер ван Комбаст насварився кулаком на автобус, що від’їхав вже далеченько і скидався наразі на іграшковий автомобіль.

– Яке нахабство! Що ви собі дозволяєте в цій вашій Трансільванії?! Можете поводитися так із будь-ким, та тільки не зі мною!

– А то що? Що ви зробите?! – вибухнула Сільванія. – Покинете програму пільгових миль?[2]

Вона рішуче попрямувала до кордону.

– Я й не знав, що вони дають пільгові милі. Це змінює справу, – зніяковіло промимрив Дірк.

Потім він дістав з кишені мобільний телефон і зробив селфі на фоні щита.

«Мисливець за вампірами заходить до Трансільванії!» – підписав він світлину і натиснув «Відправити».

– Це для Урсули, – посміхнувся Дірк.

Сільванія не йняла віри очам. А кажуть, що підлітки нині безвилазно сидять у телефонах… Можна подумати, старше покоління – краще!

«Досить марнувати час! Треба поспішати до Франца», – подумала Сільванія і рішучим кроком рушила просто в гущавину лісу, дорогою пояснюючи Дірку, як слід поводитись у вампірському краї.