Рута Богдан - Тримай мене міцно

Її очі зненацька стали холодними, немов лезо ножа.

— Ні, дуже не подобався. Вона одразу відчула.

— А ти?

— Я теж відчула дивну ауру одразу. Але не знала, хто він.

— Ну, тепер ми знаємо.

— Так. Будьте обережні, — неприхована тривога зазвучала у її голосі.

Треба якось змусити себе піти з цієї кімнати. Захар кілька хвилин сидів мовчки, поглядаючи на гарні тонкі руки Марії. Потім піднявся зі стільця.

— Добре. То я пішов. Я вже не буду заходити, після обіду одразу полечу. Побачимося на галявині. Нам ще потрібно поставити кордони біля крісла.

— Так, я пам’ятаю. Скоро буду! Добре, бувай! Я буду сумувати!

— Я теж! Бувай!

Захар вийшов із кімнати. Марія проводжала його високу ставну фігуру довгим поглядом. Коли двері зачинилися, вона відкинулася на подушках і уважно прислухалася до негучних голосів у вітальні. Тихий вітерець помалу колихав легкі блакитні фіранки…

* * *

У читальному залі університетської бібліотеки було повно народу. Яскраве сонце зазирало у велике старовинне приміщення через прозору стелю, змушуючи студентів швидше закінчити роботу і пірнути у спекотну оману літнього вечора. За одним із великих дубових столів сиділа Богдана. Вона уважно читала книгу, час від часу роблячи записи до зошита. По проходу між столами неквапно рухався симпатичний хлопець. Його висока фігура привертала увагу дівчат, повз яких він проходив. Вони проводжали його поглядами, про щось перешіптуючись та посміхаючись. Він підійшов до Богдани і став поряд, тому що вільного місця, щоб сісти, не було.

— Привіт! — сказав він.

Богдана підняла очі на хлопця і радісно посміхнулася йому.

— О, Тарасе, привіт!

Хлопець подивився у світло-карі очі дівчини і усміхнувся у відповідь.

— То ти завтра піднімаєшся з нами на гору?

Брови Богдани здивовано потяглися догори.

— Звичайно! Чого б це я таке пропускала!

— Добре, тоді до завтра! Зустрінемось о восьмій. Бувай!

— Так! Бувай!

Хлопець неспішно вийшов із зали. Богдана знову нахилилася над книгою і продовжила робити записи до зошита. Яскраві промені впали крізь прозору стелю і розсипали золоті вогники на її каштановому волоссі.

* * *

Теплі промені вранішнього сонця блимали на гілках дерев і кидали жовті блискітки на яскраво-зелену, мокру від роси, траву…

По лісовій стежці на гору неспішною ходою піднімалася група хлопців та дівчат, серед яких крокувала Богдана. За плечима в них були рюкзаки. Попереду йшов керівник групи. Вони вийшли на велику галявину. Керівник обернувся до решти групи.

— Все, привал! — сказав він. — Розбиваємо табір тут.

Всі зупинилися. Вони почали неквапно знімати рюкзаки та виймати каремати, ковдри і залізний посуд.

— Хто збирає хмиз для вогнища? — запитав керівник та глянув на присутніх.

Богдана залишила рюкзак на траві та випросталася.

— Моя черга, — сказала вона.

— Добре. Ми на тебе чекаємо. Не затримуйся.

Богдана неспішно крокувала углиб лісу, збираючи невеликі сухі гілки, що траплялися їй на шляху. Пташки співали свої ранкові пісні, комахи дзижчали над головою. Богдана насолоджувалася свіжим лісовим повітрям. Раптом поряд із нею пролетів джміль. Дівчина простягла долоню, і він довірливо сів на неї. Джміль щось буркотів собі під ніс, і Богдана уважно вслухалася у його розповідь. Дзиґнувши щось на прощання, він піднявся у повітря, зробив коло над її головою і полетів далі у своїх комашиних справах. Богдана подивилася вперед і побачила, що там ліс рідший, і пішла у той бік. Дівчина вийшла із лісу і опинилася на верхівці гори. Вона повільно підійшла до краю схилу і зупинилася.

Перед нею розкинулась зелена долина, яку прорізував швидкий гірський потік. По обох берегах височіли мальовничі скелі. Гірські схили поросли густим лісом, смереки виблискували у золотих променях сонця. Богдана завмерла у німому захопленні, яке вона відчувала кожного разу, коли опинялася у такому місці. Раптом вона відчула чиюсь присутність поряд із нею. Вона різко обернулася і побачила перед собою Лео.

— Ви хто?

Холодний погляд сталево-сірих очей змусив її струснути головою.

— Зараз дізнаєшся, — сказав він.

Лео несподівано викинув вперед праву руку і штовхнув Богдану. Вона відчула, як земля полетіла з-під її ніг, і через секунду перед очима був уже не Лео, а крутий схил гори. Зелена трава промайнула повз неї, і ось вона вже бачить річку так близько, що ще трохи, і вона опиниться в цій холодній, кристально-чистій воді. Богдана розкинула руки, сконцентрувалася і обернулася ластівкою прямо над водою.

Вона швидко піднялася у небо. Зробивши коло, щоб роздивитися ворога, ластівка повернулася на верхівку гори, сіла на траву і перетворилася на Богдану. Дівчина рвучко витягла руку вперед. Уроки Данила не пройшли для неї даремно. Вона напружила всі свої сили і потоком повітря відкинула Лео назад. Але це його не зупинило. Він швидко піднявся з землі, створив смерч і легким рухом пальців направив його на Богдану. Дівчина встигла відхилити його потоком повітря убік. Вона закрила очі і миттєво сконцентрувалася. «Повітряні стихії, допоможіть!» — попросила вона подумки, швидко відкрила очі, і небо над ними несподівано прорізала небо яскраво-блакитна сяюча блискавка. Вона була націлена прямо на Лео. Він підняв вгору праву руку, і навколо нього утворилася пилова завіса.

Холодний погляд сталевих очей змусив Богдану здригнутися. Вона відчула, що їй вже несила боротися. Лео направив потік пилу прямо на дівчину. Земля вирвалася з-під її ніг, і вона полетіла у прірву. «Не дочекаєшся!» Різким рухом Богдана встигла схопитися за камінь, що стирчав із землі.

Лео повільно підійшов до краю скелі.

— Ну що, давай прощатися. Ось і все. Для тебе.

Цей зверхній холодний погляд бісив її до нестями. Теж мені, герой-супермен. Подивимось, хто з нас буде сміятися останнім. Вона вчепилася у камінь смертельною хваткою.

— Зникни, нечиста сило!

— А ти не така, неначе? Відьма!

Який у нього противний сміх, наче залізом по склу провели.

— Я біла відьма!

— Це не міняє твоєї суті.

Та щоб він здох, зараза.

— Ти, мерзенний відьмаче, зникни з горизонту!

— Навіщо так грубо? Може, ми ще подружимось!

Ну й гидотна в нього посмішка, наче в жаби.

— Ще не вистачало дружити з покидьками.

— Переходь на мій бік, і ти не помреш. Принаймні зараз.

Зверхній погляд сірих очей проникав у неї все глибше. Холодний вітер пронизував її до кісток.

— Не дочекаєшся! — сказала вона, з останніх сил вчепившись у скелю.

— Подумай, ти матимеш таку силу, про яку і не мріяла!

— Мені і моєї вистачає!

— Щось не дуже вистачає. Он диви, як ти незручно висиш, ще секунда — і все, кінець!

Лео повільно підняв праву руку, створив невеликий пиловий потік, не