Рута Богдан - Тримай мене міцно

До кімнати зайшла Іванна.

— Що сталося, люба?

— Отой страшний чоловік хоче забрати мою ляльку.

— Який чоловік?

— Той, що приходив до мами.

— Лео?

— Так.

— То це він дзвонив у двері?

— Так.

— І де він зараз?

— Був у вікні.

Іванна подивилася на вікно, але там вже нікого не було.

— Будь обережна. Ти ж знаєш, що ніхто не повинен знати про мотанку.

— Пробач, бабусю, це випадково сталося. Я не буду більше її виймати.

— Добре.

Даринка притисла скриньку до себе. Іванна підійшла до вікна і визирнула на подвір’я. Але там не було жодної людини. Тільки холодний північний вітер, що з’явився невідомо звідки цього літнього дня, неголосно співав свою дику пісню…

* * *

Прохолодний вітер неквапно гнав білясті хмари з півночі. Марія стояла перед мольбертом. Тихенько дзижчали джмелі, оси та бджоли повільно сідали на яскраві польові квіти. Вдалині блищала та злегка наспівувала свою таємничу пісню ріка.

— Вітаю!

Марія здригнулася від несподіванки. Вона оглянулася і побачила Лео.

— Доброго ранку! Щось сталося? — спитала вона.

Холодні сірі очі дивилися прямо на неї. Раптово налетів північний вітер, він здійняв у повітря руді коси та нахилив додолу високу траву.

— Ні, все нормально.

Марія зіщулилась і обхопила себе руками навхрест, ніби хотіла захиститись від непроханих гостей.

— То чому ви приїхали?

— Просто захотілося вас побачити. Привіз Даринці подарунки. Вони в машині. Але вона не захотіла відчинити. Може, ви зателефонуєте доньці, я буду щасливий її порадувати.

— Може, іншим разом? Якщо вона не в гуморі, не думаю, що буде радіти подарункам.

— Ну добре, я їх просто вам залишу. Я думав, ми поп’ємо кави, у вас така затишна вітальня.

Марії стало ще холодніше.

— Краще іншим разом. Мені потрібно закінчити картину.

— Добре. Не буду вам заважати. Бувайте!

— Бувайте!

Лео повернувся і, не кваплячись, пішов у напрямку лісу. Марія не спускала з нього очей. Потім повільно рушила за ним. Він зник серед дерев. Марія прискорила кроки. Вона дійшла до дерев, і раптом прямо перед нею з’явився Лео. У нього був зовсім інший вираз обличчя, хижий та жорстокий. Прозорі сірі очі, неначе лінзи, віддзеркалювали її відображення.

— Здогадалася?

— Так.

— То готуйся, ти перша.

— Не кажи гоп, поки не перестрибнеш.

Лео швидко підняв праву руку. Навколо нього несподівано з’явився чорний вир, який крутився і рухався вперед. Лео рвучко викинув руку у той бік, де стояла жінка, намагаючись виром збити Марію з ніг. Знахарка різким рухом створила навколо себе потік води, схожий на водоспад. Усередині водоспаду вона перетворилася на голубицю та швидко полетіла до річки. Лео одразу обернувся яструбом і полетів за нею. Він наздогнав її, але вона встигла дістатися річки та, кружляючи над водою, перетворилася на людину і стала на блискучу поверхню. Яструб повернув до берега, перетворився на Лео і залишився на піску, але у воду не зайшов.

Марія підняла руки, вода встала за її спиною, жінка утворила водяний вир і жбурнула його у Лео. Але він встиг створити захисний пиловий стовп і заховатися у ньому. Марія зробила різкий рух рукою, створюючи водяний промінь. Лео почав крутити правою рукою, утворюючи пиловий промінь. Вони боролися. Їхній двобій був довгим і запеклим, ніхто не збирався поступатися. Але поступово Марія почала втрачати сили. Очі Лео стали сталево-сірими. Марія відчула, що ноги більше не тримають її. Вона впала, та вода не пустила її униз. Жінка лежала на поверхні. Їй ввижалася Даринка, яка бігла до неї. Дівчинка тримала у руці мотанку. Марія почула її голос: «Мамусю! Тримайся!» Нарешті вона добігла до Марії, впала біля неї і вклала мотанку їй до руки. Раптом видіння пропало. Марія повільно відкрила очі і відчула щось у руці. Вона глянула на свою долоню. У неї в руці була мотанка.

Несподівано жінка відчула приплив сил. Вона піднялася, витягнула руки над головою і зусиллям волі створила величезний водяний потік позаду себе, вода встала за її спиною величезною хвилею і полетіла у Лео. Його відкинуло назад, і він впав. Марія теж простяглася на чистій прозорій поверхні ріки без сил. Раптом Лео обернувся вовком і повільно відійшов убік. Марія підняла голову і побачила Захара, що біг до неї. Він опустився навколішки поряд із нею.

— Як ти?

Марія вдячно посміхнулася. Турботливий голос колисав її, сині очі огортали теплом і спокоєм. Вона занурилася у ці відчуття, плескалася в них, насолоджуючись цією чарівною миттю.

Захар узяв її на руки і поніс.

* * *

Вікно невеликої спальні було відчинене навстіж. Прохолодний вітерець колихав блакитні фіранки, шелестів сторінками відкритої книги, що лежала на столі, та співав свою дивну, зрозумілу тільки йому пісню. Марія лежала у ліжку, знесилена боротьбою з Лео. Біля неї прилягла Даринка, вона гладила матусю по голові. На стільці поряд із ліжком сидів Захар.

— Мамусю, ти нас так налякала!

Марія ніяково посміхалася.

— Пробач, люба, я не хотіла, так вийшло. Але ти мене врятувала.

Вона поцілувала доньку.

— Ні, це дядечко Захар тебе врятував. Він хороший.

— Так, дуже хороший.

Марія подивилася на Захара і посміхнулася. В її очах блимали радісні яскраво-зелені вогники. До кімнати зайшла Іванна.

— Даринко, час обідати. Ходімо до кухні.

Іванна перевела погляд на Захара. В її очах відчувалася щира вдячність та повага.

— Прошу, пообідайте з нами.

— Дякую, із задоволенням! Я зараз до вас приєднаюся.

— Добре, ми на вас чекаємо! — сказала Іванна. Вона подивилася на онуку. — Ходімо, люба!

Даринка ще раз обняла Марію, зіскочила з ліжка та разом з Іванною вийшла з кімнати.

Зелені вогники у її очах засяяли ще яскравіше.

— Дякую, що вчасно нагодився. Це було важко. Я думала, що вже прийшов кінець.

— Ти сама це зробила. Я просто з’явився на фінал. Ти його перемогла.

Глибокий низький голос огорнув її, неначе теплою м’якою ковдрою. Вона згадувала, як він ніс її, і тепло його тіла хвилювало Марію. Її охопило нестримне бажання доторкнутися до його руки, що лежала поряд з її рукою. Нарешті Марія зусиллям волі повернулася до реальності.

— Як там інші?

— Поки що все нормально.

— Я за вас хвилююся. Як тільки стане краще, приєднаюся до охорони Каменя.

— Відпочивай і не поспішай. Ми впораємося. Бережи доньку. Вона чудова.

М’який погляд синіх очей змусив її зніяковіти.

— Так, дякую! Ти їй подобаєшся, — сказала Марія.

Захар розчинився у теплій ніжній посмішці, яскраві вогники в зелених очах блимали, неначе нічні світлячки. Як важко втриматися і не доторкнутися до її густого блискучого волосся, ніжної білої шкіри.

— А Лео їй