Карлос Руїс Сафон - Туманне місто, Карлос Руїс Сафон

себе в жертву. Паща проковтнула його зі швидкістю вітру, і дракон здійнявся увись, лишаючи під собою ряди хмар.

Ті, хто пам’ятає той день, кажуть, що небо розкололося надвоє, і величезна блискавка запалила твердь небесну. Звіра огорнули язики полум’я, струмуючи поміж його іклами, а змахи його крил утворили величезну вогненну троянду, яка розпростерлася над усім містом. А тоді запала мовчанка, і коли всі знов розплющили очі, то небо вже було геть темне, як у глибоку ніч, а з височі­ні посипалися зливою клапті лискучого попелу, вкриваючи вулиці, опалені руїни й місто могил, храмів та палаців білим покривалом, що розпада­лося від доторку й пахло вогнем та прокляттям.

7

Тієї ночі Раймундо де Семпере вдалося втекти з келії, повернутися додому й пересвідчитися, що його родина та друкарня пережили катастрофу. На світанку друкар підійшов до Морської Стіни. Рештки корабля, що привіз Едмонда де Луну назад до Барселони, погойдували хвилі припливу. Море вже почало підточувати остов і проникати всередину, ніби йшлося про дім, у якого вибили одну стіну. Обходячи в примарному світанковому світлі нутрощі судна, друкар нарешті знайшов те, що шукав. Сіль уже роз’їла частину прокреслених ліній, але в цілому план великого лабіринту лишився неушкодженим, саме таким, як його й спроєктував Едмонд де Луна. Раймундо сів на пісок і розгорнув його. Розум не міг охопити заплутаність і складність розрахунків цієї фантазії, та він сказав собі, що ще з’являться світлі уми, здатні розкрити її секрети, і що до тої пори, коли мудріші зрозуміють, як утілити в життя лабіринт, не забувши й про ціну, сплачену звірові, він зберігатиме плани в родинній скрині, де вони — він не мав у тому жодного сумніву — одного дня відкриються творцеві лабіринтів, гідному такого виклику.

Князь Парнасу

Сонце, стікаючи шарлатною кров’ю, поринало за лінію небокраю, коли кавалер Антоні де Семпере, якого всі звали майстром книжок, виліз на самісінький верх муру, що оточував місто, і розгледів удалині наближення кортежу. Ішов Божою милістю рік 1616-й, і пропахлий порохом туман зміївся над дахами створеної з каменю та вкритої курявою Барселони. Майстер книжок обернув очі до міста, і його погляд потонув у мареві веж, палаців та провулків, тремких у випарах повсякчасної сутіні, ледве прорізуваної смолоскипами та повозами, що тяг­лися, дряпаючи стіни.

«Колись мури падуть, і Барселона розтане під небом, ніби чорнильна крапля у святій воді».

Майстер книжок усміхнувся, пригадавши ці слова, які проказав його добрий друг, покидаючи місто шість років тому.

«Я забираю із собою пам’ять, в’язень краси її вулиць і боржник її темної душі, до якої обіцяю повернутися, щоб, схиливши голову, притулитися до неї в найсолодшому із за­буттів».

Луна від цокоту копит, що наближалися до мурів, обудила його від мріяння. Майстер книжок обернув погляд на схід і розгледів кортеж, який уже в’їжджав на дорогу, що вела до великих воріт Святого Антонія. Погребальний повіз був чорний, оздоблений металевими рельєфами й вигравіюваними фігурами, що зміїлися довко­ла заскленої домовини, запнутої окса­митом. Його супроводжували два вершники. А тягла четвірка румаків, прикрашених плюмажами й жалобними попонами; і колеса, обер­таючись, здіймали хмару куряви, що бурш­тиново палала в призахідному промінні. На козлах виднілася постать візника, обличчя якого було закрите, а за його спиною, вінчаючи повіз, ніби корабельна носова фігура, височів срібний ангел.

Майстер книжок опустив очі й зажурено зітх­нув. А тоді зрозумів, що він не сам, і навіть не мав потреби оглядатися, аби розпізнати присутність іншого. Він відчув той повів холодного вітру й пахощі засохлих квітів, що завжди його супроводжували.

— Кажуть, ніби добрим другом є той, хто вміє водночас пам’ятати й забувати, — мовив гість. — Бачу, Семпере, ви не забули про зустріч.

— Ані ви про борг, сіньйоре.

Другий кавалер наблизився, його бліде обличчя опинилося ледве за п’ядь від лиця майстра книжок, аж Семпере зміг розгледіти власне відбиття в темному дзеркалі цих зіниць, що мінилися в кольорі й звужувалися, ніби вовчі, забачивши свіжу кров. Кавалер не постарів ні на день і був одягнений так само вишукано. Семпере відчув озноб і величезне бажання кинутися навтьоки, але обмежився чемним кивком.

— Як ви мене знайшли? — запитав він.

— Вас видає запах друкарської фарби, Семпере. Чи надрукували ви останнім часом щось вартісне, що могли б порадити мені?

Майстер книжок глянув на томик, який кавалер тримав у руках.

— Моя друкарня скромна, не претендує друкувати пера, гідні вашого смаку. Крім того, бачу, що сіньйоре вже має щось до читання на вечір.

Кавалер сяйнув намистом посмішки, всі­яним білими гострими зубами. Майстер книжок відвів погляд на кортеж, що вже під’їхав до міського муру. Відчувши, як йому на плече лягла кавалерова рука, він зціпив зуби, щоб не затремтіти.

— Та не бійтеся, друже Семпере. Раніше хрипи Авельянеди[10] та зграї невдах і заздрісників, яких друкує ваш друг Себастьян де Кормельяс[11], дійдуть до потомків, ніж душа мого дорогого Антоні де Семпере — до скромного закладу, яким я правую. Нема чого вам мене боятися.

— Щось схоже ви казали панові Мігелю сорок шість років тому.

— Сорок сім. І я не брехав.

Майстер книжок швидко глянув кавалерові просто в очі, й на мить, мов у сні, йому здалося, ніби на його обличчі з’явився смуток, такий само великий, як і той, що обліг його самого.

— Я гадав, що це для вас переможний день, сіньйоре Кореллі, — наголосив він.

— Краса й знання — це єдине світло, що осяває цю жалюгідну скотарню, по якій я приречений вештатись, Семпере. Втратити його — найбільша моя журба.

У них під ногами жалобний кортеж саме проїжджав крізь ворота Святого Антонія. Кавалер порухом руки запросив друкаря зійти до нього.

— Ходімо зі мною, Семпере. Повітаймо нашого доброго друга пана Мігеля в Барселоні, яку він так любив.

І по тих словах старий Семпере полинув у спомин і спогад про той далекий день, коли неподалік від цього самого місця познайомився з юнаком, що мав ім’я Мігель де Сервантес Сааведра, чиї доля й пам’ять мали поєднатися з долею його та з ім’ям його в темряві часів…

Барселона, 1569 рік

То були легендарні часи, коли історія не мала іншого знаряддя, ніж пам’ять про те, що ніколи не сталося, а життя не спромагалося на іншу мрію, ніж про минуще й плинне. У ті дні поети-початківці носили крицю на поясі й мчали на конях бездумно й безцільно, марячи віршами отруйної гостроти. Барселона була тоді городом-кріпостю, колисаною в амфітеатровому