Карлос Руїс Сафон - Туманне місто, Карлос Руїс Сафон

подолі довколишніх гір, де роїлися бандити, й оточеною з другої сторони морем винного кольору й повним світла та піратів. На міських воротах вішано злодіїв і всіляких падлюк, аби відбити охоту в ласих на чуже, а в самому місті, оточеному готовими завалитися стінами, вирували юрми торговців, мудреців, придворних та шляхтичів усіх станів і підданства, занурених у лабіринт змов, спраги грошей, віри в алхімію, і слава цього міста сягала виднокраю, збуджуючи жагу всього знаного чи омріяного світу. Повідалося, що тут пролили свою кров королі й святі, знаходили покровительство слово й знання і що з монетою в руці та брехнею на губах будь-який авантурник міг здобути поцілунок долі, потрапити в ліжко до смерті й благословенно прокинутися вранці серед веж та соборів, аби здобутися на ім’я і статки.

До такого ось місця, що ніколи не існувало й про чиє ім’я буде приречений пам’ятати всі дні свого життя, і прибув у ніч на Різдво Іоанна Предтечі один молодий шляхтич — з отих, які вправно володіють як пером, так і шпагою, — верхи на голодній шкапі, що ледь шкандибала після кількаденного чвалу. І несла та шкапа на своєму хребті тоді ще нужденного Мігеля де Сервантеса Сааведру, що походив нізвідки й звідусіль, та дівчину, чиє личко, сказати б, украдено з полотна якогось із великих майстрів. І сказано то було б слушно, бо згодом стало відомо, що дівчина звалася Франческа ді Парма, а світ вона побачила й слова пізнала у Вічному Місті заледве дев’ятнадцять весен до того.

Долі було вгодно, щоб миршава конячина, завершивши своє героїчне трюхання й бриз­каючи клаптями піни з пащі, звалилася без­диханна за кілька кроків до воріт Барселони й щоб двоє закоханих, адже саме таким був їхній секретний стан, почимчикували по пляжному піску під зраненим зірками небом до оточеного мурами міста й, побачивши та відчувши жаркий подих тисяч багать, що сягали неба й забарвлювали ніч розтопленою міддю, вирішили шукати наїдку та притулку в місці, що здавалося палацом темряви, побудованим над самим горнилом Вулкана.

Подібними, але менш квітчастими словами епізод прибуття до Барселони пана Мігеля де Сервантеса та його коханої Франчески був пізніше повіданий знаному майстрові книжок, панові Антоні де Семпере, що його друкарня й домівка поряд із воротами Святої Анни, одним кульгавим молодиком непоказного вигляду, з чималеньким носом та бистрим розумом, який звався Санчо Ферміном де ла Торре і який, довідавшись про потребу щойно прибулих, охоче зголосився допровадити їх за кілька монет. Ось так ця пара й знайшла житло та харч в одній оселі, похмурій і викрученій уздовж власної осі, ніби потворний стовбур. Ось так, завдяки кмітливості Санчо та за спиною долі, майстер книжок зав’язав знайомство з юним Сервантесом, із яким його єднатиме глибока дружба до кінця днів.

Дослідники мало знають про обставини, що передували прибуттю пана Мігеля де Сервантеса до міста Барселони. Обізнані в цій темі переказують, що численні сутужності й злидні передували цьому моменту в житті Сервантеса, а ще більші — від боротьби проти несправедливих звинувачень та ув’язнення або ж втрати руки ніби в бою — чекали на нього, перш ніж він нарешті зміг утішитися небагатьма роками спокою на схилі віку. Хай які були там загадки долі, що привели його туди й про які самовпевнено заяв­ляв Санчо, неабияка кривда й ще більша загроза йшли за ним по п’ятах.

Санчо, чоловік схильний до оповідок про палкі любощі й до пишних моралізаторських алегорій, дійшов висновку, що осердям і хребтом такої інтриги мало бути існування тої дівчини надприродної краси й чарівності, що звалася Франческа. Шкіра її була, немов подих світла, її голос — зітханням, що змушувало тремтіти серця, а її погляд та губи — обіцянкою насолод, опоетизувати які було понад версифікаційні здіб­ності Санчо, кому чари обрисів, що вимальовувалися під її шовковими мережаними шатами, збивали пульс та плутали думки. Отак Санчо й визначив, що юний поет, цілком вірогідно випивши цієї небесної отрути, вже не підлягав спасінню, бо ж не могло існувати під цим сонцем справжнього чоловіка, який не продав би душу, коня й стремена за мить утіхи в обіймах цієї сирени.

— Друже Сервантесе, не годиться такому нещасному селюкові, як я, казати вашій милості, що подібні обличчя й статура потьмарять розум будь-якого мужчини, здатного рухатись, але мій ніс, що після шлунку, є в мене органом найпрозірливішим, змушує мене думати, що, хоч би звідки ви витягли оцей неабиякий екземпляр жіноцтва, вам цього не подарують, і що немає підходящого світу, де можна було би сховати Венеру такого смачненького кшталту, — запевнив Санчо.

Зайве казати, що по представленні на сцені цієї драми словеса й музикальність балаканини доброго Санчо були оброблені й стилізовані пером покірного й вірного вашого оповідача, але сутність і мудрість його розумувань лишаються докладними й неспотвореними.

— Ах, друже мій, якби я вам розповів… — збентежено зітхнув Сервантес.

І таки розповів, бо в жилах його струме­ніло вино оповідок, а небові було вгодно, щоб звичайним для нього було оповідати спочатку само­му собі про мінливості долі, аби краще їх зрозуміти, а потім розповісти іншим, приоздобивши їх музикою і сяйвом письменства, бо відчував він, що хоча життя й не було сном, усе-таки воно було щонайменше фарсом, у якому жорстока абсурдність показуваного розгорталася завжди за лаштунками, й що поміж твердями, небесною та земною, не існувало більшої й дієвішої помсти, як карбівкою слів відтворити красу й талант, аби знайти глузд у безглузді речей.

Розповідь про те, як вони прибули до Барселони, рятуючись від страшенних небезпек, та про походження й характер цього чарівного створіння на ім’я Франческа ді Парма пролунала з уст пана Мігеля де Сервантеса сім ночей по тому. На прохання Сервантеса Санчо зв’язав його з Антоні де Семпере, бо, судячи з усього, юний поет написав драматичний твір, такий собі романс про чаклунство, ворожбу й розбуялі пристрасті, який бажав освятити оприлюдненням на папері.

— Санчо, це життєво необхідно, щоб мій твір з’явився друком ще до початку нового місяця. Життя моє та Франчески залежать від цього.

— Та як же може чиєсь життя залежати від купки віршованих рядків та розташування міся­ця на небозводі, пане майстре?

— Повір мені, Санчо. Я знаю, що кажу.

Санчо, який у глибині душі не вірив у якусь іншу поезію чи астрономію, опріч тих, яких можна було сподіватися від доброї трапези та сласного борсання на соломі з дівулею, вдачі піддатливої й хихотливої, усе-таки повірив словам свого пана й удався до клопотів — необхідних, аби посприяти зустрічі. Вони полишили Франческу в її пристановищі снити про німф, а самі вийшли в смерк. Домовилися із Семпере про зустріч в одній корчмі, розташованій у затінку собору рибалок так званої базиліки Святої Марії Морської, і там, у куточку, при світлі каганця спожили доброго вина та хлібину з салом. Кумпанство довкола складалося з рибалок, піратів, убивць та єретиків. Регіт, сварки й густі клуби диму заповнювали золотисту напівтемряву трактиру.

— Розкажіть панові Антоні про свою комедію, — спонукнув