Карлос Руїс Сафон - Туманне місто, Карлос Руїс Сафон

— Коли я запропонував вам цей дар, я вас спокушав, свідомий невситимості людського ро­зуму. Тепер же хочу, щоб ви прийняли також цей скромний амулет, який, можливо, одного дня допоможе мудрості вашої душі уникнути спокуси, коли ціна амбіції виявиться занадто високою…

Імператор зняв із шиї медальйон і простяг майстрові. Підвіска не мала ні золота, ні коштовностей — усього лише камінчик, що здавався просто піщинкою.

— Людина, яка дала його мені, сказала, що це сльоза Христа. — Едмонд наморщив лоба. — Знаю, що ви не є людиною віри, Едмонде, але віра знаходиться сама, коли її не шукаєш, і з’я­вить­ся одного дня, коли не ваш розум, а ваше серце прагнутиме очищення душі.

Едмонд не хотів суперечити імператорові й повісив на себе непоказний медальйон. І, маючи в багажі лише плани свого лабіринту та шарлатний флакон, відплив тої самої ночі. Константинополь та імперія невдовзі впадуть, після жорстокої облоги, а Едмонд тим часом перетинав Середземне море, прагнучи потрапити до міста, яке покинув у юності.

Плив він разом із якимись найманцями, що дали йому місце, сприйнявши за багатого торговця, якому вже у відкритому морі можна буде допомогти позбавитися тягаря його торби. Коли ж виявили, що при ньому не було якогось багатства, то хотіли викинути за борт, та він переконав їх дозволити йому зостатися на кораблі, оповідаючи деякі зі своїх пригод у дусі Шехерезади. Суттю трюку було залишати їх у спраглому очікуванні кінцівки; один мудрий оповідач із Дамаска снив йому: «Тебе за це зненавидять, але ще більше бажатимуть твоїх оповідок».

У вільні хвилини він почав записувати в зошит свої спомини. Щоб убезпечити їх від цікавих очей тих піратів, писав перською, дивною мовою, якої навчився за роки перебування у стародавньому Вавилоні. На півшляху вони зустрілися з кораблем у дрейфі, на якому не було ні пасажирів, ні команди. Він віз великі амфори з вином, які вони забрали на свій корабель, тож пірати напивалися щоночі й слухали Едмондові історії, не дозволяючи йому скуштувати ані крап­лі. За кілька днів команда почала хворіти, і нев­довзі найманці вже вмирали один по одному, ставши жертвою отрути, що містилася у вині.

Едмонд, єдиний, хто уникнув тої долі, почав укладати їх у саркофаги, які пірати везли в трюмі, — то була здобич після якогось грабунку. Допіру коли він залишився один живий на борту й боявся померти, нескінченно дрейфуючи у відкритому морі в найстрашнішій з усіх самотностей, то наважився відкоркувати шарлатовий флакон і на секунду нюхнути його вміст. Було досить однієї миті, щоб він розгледів безодню, яка праг­ла оволодіти ним. Він відчув випар, що поповз із флакона йому по шкірі, й на секунду побачив, як його руки вкриваються лускою, а нігті перетворюються на кігті, гостріші й смертоносніші за найстрашнішу сталеву зброю. Тоді він схопився за ту дрібнесеньку піщинку, що висіла в нього на шиї, і заблагав Христа, в якого не вірив, про спасіння. Чорна безодня душі розсіялася, й Едмонд зітхнув, знов побачивши, що руки його стають, як у звичайного смертного. Він заткнув флакон і вилаяв себе за простодушність. І усвідомив тоді, що імператор не обманув його, але зрозумів і те, що то не було ані якоюсь платнею, ані благодаттю. То був ключ від пекла.

Коли Семпере закінчив перекладати зошит, серед хмар проглянув перший промінь світанку. Невдовзі по тому інквізитор, не проронивши ні слова, покинув залу, а двоє вартових увійшли, щоб відпровадити його до келії, з якої — був він упевнений — йому вже ніколи не вийти живим.

Поки Семпере нидів у темниці, люди великого інквізитора обстежували рештки кораблетрощі, сховані до великої металевої скрині, й таки натрапили на шарлатний флакон. Хорхе де Леон чекав їх у соборі. Їм не вдалося знайти підвіс­ку з гаданою сльозою Христа, на яку був натяк у тексті Едмонда, але інквізитора це не зупинило, бо він знав, що його душа не потребувала якогось очищення. З отрутою пристрасті в очах інквізитор узяв шарлатний флакон, підняв його перед олтарем, аби поблагословити, й, дякуючи Богові та пеклу за цей дар, випив його вміст одним ковтком. Минуло кілька секунд, і нічого не сталося. Тоді інквізитор розреготався. Солдати спантеличено переглядалися, питаючись, чи, бува, Хорхе де Леон не з’їхав з глузду. Для більшості з них це була остання думка в житті. Вони побачили, як інквізитор упав на коліна, і порив крижаного вітру пронісся по собору, тягнучи за собою дере­в’яні лави, валячи статуї та запалені свічки.

А тоді почули, як тріщить його шкіра й розламуються члени, як в агонічному витті голос Хорхе де Леона перетворювався на глибинне ричання звіра, що виринав з його плоті, швидко розростаючись у скривавленому місиві луски, кігтів та крил. Хвіст, усіяний гострими, як сокири, пластинами, тягся величезною змією, і коли тварюка обернулася й показала їм морду з розвогненими очима, всіяну іклами, то у них майже не стало духу дременути навтьоки. Язики вогню накинулися на них, недвижних, відриваючи м’ясо від кісток, як вихор зриває листя з дерев. Тоді звір розправив крила, й інквізитор, святий Георгій[8] і дракон в одній подобі, шугнув угору, пролетівши в зливі скла й вогню крізь троянду[9] собору, і здійнявся над дахами Барселони.

Шість днів і сім ночей звір сіяв жах, руйнуючи храми й палаци, запалюючи сотні будинків, а натрапивши на тремтячі фігурки, що благали про милосердя після того, як він зірвав дахи над їхніми головами, розривав їх кігтями. Багряний дракон ріс день за днем і пожирав усе, що тільки знаходив на своєму шляху. Розірвані тіла дощем падали з неба, полум’я його подиху розтікалося по вулицях кривавим потоком.

На сьомий день, коли всі вже думали, що звір зрівняє місто із землею і винищить до ноги всіх мешканців, якась самотня фігура вийшла йому назустріч. Едмонд де Луна, ледве оклигавши, ще кульгаючи, зійшов сходами, що вели на дах собору. І чекав там, аби дракон, узрівши, кинувся на нього. З-поміж чорних хмар диму й приску випірнув звір і полетів, мало не торкаючись барселонських дахів. Він уже так виріс, що розміром аж перевищив храм, з якого колись виринув.

У його очах, величезних, наче озера крові, Едмонд де Луна побачив своє відображення. Звір роззявив щелепи, щоб проковтнути його, летячи тепер, ніби гарматне ядро, над містом і вириваючи у своєму леті веранди й вежі. І тоді Едмонд де Луна дістав ту дрібну піщинку, що висіла в нього на шиї, і стис її в кулаці. Він пригадав слова Костянтина й сказав собі, що віра нарешті знайшла його і що його смерть — дуже маленька ціна за очищення чорної душі звіра, яка була не чим іншим, як душею всіх людей. І він підніс кулак із затиснутою сльозою Христа, заплющив очі й віддав