Карлос Руїс Сафон - Туманне місто, Карлос Руїс Сафон

населення, залишивши ­місто окритим покровом охристого диму, що здіймався від вогнищ, де палали трупи й савани сотень покійних. Можна було побачити здалеку, як спіраль міазмів повзе вгору поміж веж та палаців, щоб здійнятися жалобною провістю, попереджаючи подорожніх, аби не наближалися до мурів міста й ішли собі далі. Свята Інквізиція розпорядилася замкнути місто, а її розслідування з’ясувало, що пошесть бере початок у колодязі неподалік від єврейського кварталу Кагал Санаужі, де внаслідок диявольської змови семітських лихварів була отруєна вода, як то було точно доведено — що й місця для сумнівів не лишалося — по кількох днях нещадних допитів. Їхні численні статки було експропрійовано, а рештки тіл пожбурено в болотисту яму, тож тільки й лишалося, що чекати, коли молитви добропорядних містян повернуть Барселоні Боже благословення. Із кожним днем ставало менше померлих, а більше тих, хто відчував, що найгірше вже лишилося позаду. Проте долі було завгодно, аби щасливчиками стали перші, натомість другим довелося заздрити тим, хто вже покинув цей паділ смутку. Коли нарешті чийсь нерішучий голос таки наважився припустити, що велика кара впаде з небес, аби змити лиходійство, вчинене In Nomine Dei[7] проти єврейських торговців, уже було пізно. Нічого з неба не впало, окрім попелу й пилу. Цього разу біда прийшла з моря.2

Корабель угледіли на світанку. Кілька рибалок, що лагодили сіті біля Морської Стіни, побачили, як він виникає з туману, несений хвилями припливу. Коли він уткнувся носом у прибережний пісок і похилився на бакборт, рибалки видерлися на палубу. З нутрощів корабля йшов сильний сморід. Трюм був затоплений, і дюжина саркофагів плавала серед сміття. Едмонда де Луну, майстра лабіринтів і єдиного вцілі­лого після подорожі, знайшли прив’язаного до стерна й опаленого сонцем. Попервах його сприйняли за мерця, але, оглянувши, помітили, що йому ще кривавили обв’язані мотузками зап’ястки, а від губ линув слабкий подих. За поясом він мав зошит у шкіряній оправі, та ніхто з рибалок не забрав його собі, бо на ту хвилю в порту вже встиг з’явитися загін солдатів, капітан яких, виконуючи накази з Єпископського палацу, де занепокоїлися прибуттям судна, розпорядився перенести вмирущого до лікарні Святої Марії неподалік і виставив своїх людей охороняти потерпілий корабель, доки представники Інкві­зиції зможуть прибути для його обстеження й належного з’ясування того, що трапилося. Зошит Едмонда де Луни був пере­даний великому інквізиторові Хорхе де Леону, блискучому й амбітному лицареві Церкви, який вірив, що його зусилля, спрямовані на очищення світу, невдовзі здобудуть йому статус блаженного, святого й живого світла віри. Після побіжного огляду Хорхе де Леон об’явив, що зошит було списано мовою, чужою християнству, і наказав своїм людям розшукати друкаря на ім’я Раймундо де Семпере, що мав скромну майстерню поряд із воротами монастиря Святої Анни і, подорожуючи замолоду, знав ще й інші мови, окрім рекомендованих добропорядному християнинові. Під загрозою тортур друкар Семпере був змушений поклястися зберегти в таємниці все, що йому було довірено. Лише тоді він дістав дозвіл дослідити зошит у залі під охороною вартових на верхньому ярусі бібліотеки архидияконського будинку поряд із собором. Інквізитор Хорхе де Леон уважно й жадібно стежив.

— Думаю, що текст складено перською, ваша святосте, — промурмотів переляканий Семпере.

— Я ще не святий, — уточнив інквізитор. — Та на все є свій час. Продовжуйте…

І отак протягом цілої ночі друкареві Семпере довелося читати й перекладати для великого інквізитора потаємний щоденник Едмонда де Луни, шукача пригод і носія прокляття, яке мало привести до Барселони звіра.

3

Тридцять років тому Едмонд де Луна вирушив із Барселони, прямуючи на Схід у пошуках чудес та пригод. Подорож по Середземному морю вела його до заборонених островів, відсутніх на навігаційних картах, до ложа принцес та створінь стидкої природи, до пізнання таємниць цивілі­зацій, похованих часом, до посвячення в науку й мистецтво будування лабіринтів — дару, що мав уславити його і завдяки якому він здобув посаду й достаток на службі в султанів та імператорів. Із роками примноження задоволень і багатств майже перестало значити щось для нього. Він удовольнив свою захланну спрагу й амбіції більше, ніж міг мріяти хто-небудь зі смертних, і вже у зрілому віці, знаючи, що дні його вже хиляться до смеркання, сказав собі, що ніколи більше не надаватиме послуг комусь, якщо тільки в обмін не одержить найбільшу з винагород — заборонене знання. Роками він відхиляв запрошення побудувати найдивовижніші й найзаплутаніші лабіринти, адже ніщо з того, що йому могли дати взамін, не було йому бажаним. Він почав уже думати, що у світі не лишилося скарбів, яких би йому не підносили, коли до вух його долинула чутка, що імператор Константинополя потребував його послуг, відплатою за які готовий був подарувати тисячолітній секрет, до якого жоден зі смертних не мав доступу протягом віків. Знудьгований і спокушений останньою можливістю оживити по­лум’я своєї душі, Едмонд де Луна відвідав імператора Костянтина у його палаці. Костянтин жив в упевненості, що рано чи пізно облога оттоманських султанів покінчить із його імперією і зітре з лиця землі знання, які місто Констан­тинополь накопичило протягом століть. З цієї причини він бажав, щоб Едмонд накреслив найбільший із будь-коли створених лабіринтів, таємну бібліотеку, ціле місто книг, яке мало би приховано існувати під катакомбами Ая-Софії, де заборонені книги та чудеса мислі віків були б збережені назавжди. Імператор Костянтин не віддаровував за це ніяким скарбом. Він за­пропонував лише флакон, маленьку пляшечку з ограненого кришталю, що містила шарлатову рідину, яка сяяла в темряві. Костянтин дивно посміхнувся, простягаючи де Луні флакон.

— Багато років я чекав можливості знайти людину, гідну цього дару, — пояснив імператор. — У хибних руках він може стати знаряддям чинення зла.

Заінтригований Едмонд у захваті роздивлявся пляшечку.

— Це крапля крові останнього дракона, — прошепотів імператор. — Секрет безсмертя.

4

Кілька місяців Едмонд де Луна працював над планами великого лабіринту книг. Не будучи задоволеним, знов і знов переробляв проєкт. Він зрозумів тоді, що йому вже не важила плата, адже безсмертя було би плодом створення цієї дивовижної бібліотеки, а не гаданого магічного питва з легенди. Імператор терпеливо, але й занепокоєно нагадував йому, що вирішальна облога османів була вже близько й що гаяти час не можна. І зрештою, коли Едмонд де Луна все ж таки знайшов розв’язання великій головоломці, було вже пізно. Війська Мехмеда ІІ Завойовника обложили Константинополь. Кінець міста й імперії був неминучим. Імператор одержав креслення й був у захваті, але розумів, що ніколи не зможе побудувати лабіринт під містом, яке мало його ім’я. Тоді він попрохав Едмонда, щоб той спробував вислизнути з облоги разом із багатьма іншими митцями й мислителями, які мали вирушити до Італії.

— Я знаю, ви знайдете належне місце для побудови лабіринту, друже мій.

На знак подяки імператор вручив йому флакон із кров’ю останнього