Марія Акулова - Ефект метелика, Марія Акулова

Настя іноді заглиблювалася, навіть щось запитувала і відповідала, сміялася над жартами, жартувала сама, а іноді абстрагувалася, відкидалася на стільці, стежачи за Глібом, який сидів по ліву руку. Він зазвичай у такі моменти захоплено щось розповідав, а потім помічав, що дівчина поглядає, повертався до неї, брав за руку, стискаючи її долоньку під столом, далі вів розмову.

Після обіду компанії розділилися — чоловіки вирушили слідом за ватажком — Леонідом Самойловим — інспектувати сад, дівоча ж половина вважала за краще залишитися в альтанці.

Сюди ж час від часу забігали діти, а все та ж Глафіра або Марина іноді пропадали, щоби перевірити, чи не вийшло ще дитяче бешкетництво за межі розумного.

— Ніколи не буду народжувати, — одного разу в альтанку увірвалася дівчинка-блондинка років шістнадцяти — гарна, висока, статна, струнка, з яскравими рисами обличчя. Вона підлетіла до столу, налила в склянку лимонаду, осушила його, а потім впала на диван поруч зі Сніжаною, поклала голову їй на плече, практично простогнала слова. — Їх там стільки, Сніжано, цих чортиків, і вони всі чогось хочуть!

Самойлова ж провела по білявому волоссю, усміхнулася. Дивлячись на них, можна було вловити схожість — обидві блондинки, обидві з тонкими рисами, погляди теж схожі. Якби Настя не знала, що це мачуха й падчерка, вважала б, що кровні родички.

— Ну тобі ж не доведеться одразу десятьох народжувати, Котику. А по одному, це не так страшно…

— По двоє теж, — у розмову вступила Самарська, яка сиділа неподалік. Дівчинка, яку назвали Котиком, як Настя зрозуміла — старша дочка Марка, хмикнула, вивернулася з-під руки Сніжани, а потім знову побігла до виходу. Вона сьогодні явно була відповідальна за розваги малечі всіх статей і віків. І нехай ще хвилину тому намагалася показати, як ця доля її обтяжує, назад бігла з ентузіазмом.

У дверях альтанки дівчинка зіткнулася з Глібом. Він повернувся, мабуть, щоби перевірити, чи все з Настею гаразд. Боявся, що сумуватиме або засоромиться. Боявся даремно. Нехай вступати в бесіди Веселова не дуже поспішала, але слухала з великим задоволенням.

Гліб відступив, пропускаючи Катю, вона ж майже вже проскочила, а потім зупинилася, обернулася, заговорила:

— А ви ж мене дочекатися обіцяли, Глібе Юрійовичу… От і вір після цього чоловікам… — тяжко зітхнула, кинула погляд на Настю, підморгнула Глібу, щоби тут же полинути до дітвори. Альтанка залилася веселим сміхом, а Імагін підійшов до Насті, опустився на бильце її крісла, схилився до вуха.

— Все добре?

Веселова кивнула.

— Не сумуєш?

Похитала головою.

— Коли втомишся — скажи, поїдемо додому.

Настя кинула на чоловіка вдячний погляд, поцілувала в куточок губ і відпустила з миром, дозволяючи далі розважатися. Йому тут добре, і цього вже достатньо для того, щоби вона не втомлювалася, та й компанія дійсно зібралася не найгірша.

Молоді мами ділилися досвідом, трохи старші мами повчали, ще не мами слухали й мотали на вус. Якоїсь особливої уваги на собі Настя не відчувала — ні, звичайно, її періодично запитували, але цілком дружньо й без підтексту. Про те, як вони познайомилися з Глібом, в обох була заздалегідь приготована ​​історія, яку вони розробили ще для знайомства з її мамою — Настя танцювала, він її побачив. Без подробиць, без згадки Батерфляю, втрати свідомості, страху бути тут же звільненою… Ця версія здалася присутнім дуже романтичною, а сама Настя руйнувати романтику, яка народилася в думках, не стала. Зрештою, дивлячись на все те, що сталося, з висоти кількох минулих місяців, майже пів року, усе було зовсім не так погано. У чомусь набагато гірше, ніж можна було навіть припустити, а в чомусь вкрай вдало.

Періодично в альтанку заглядали чиїсь чоловіки, перевіряли, чи все нормально, а потім втікали. Іноді забігала малеча — ділилася успіхами, набивала животи й теж зникали.

У якийсь момент до Насті підійшла Самарська, опустилася на бильце крісла так само, як недавно Гліб, заговорила першою.

***

— А я вас знаю, Насте, ви викладаєте в нашій школі.

— У вас там діти? — Туся озирнулася, зустрічаючись поглядом із цілком доброзичливим виразом на обличчі Самарської.

— Старша. Але я хочу туди ж віддати молодших. Вони в нас близнючки. Думала, що у вашій групі їм було б добре…

— А скільки їм?

— Три, — Олександра усміхнулася. — Але вони в нас кмітливі, хапають на льоту.

— Домовмося на вівторок. Приходьте, ми потанцюємо, подивимося, а потім вирішимо, чи варто починати або нехай ще підростуть. Гаразд?

Самарська кивнула, знову усміхаючись. Настя думала, що дівчина тут же піде, вирішивши своє питання, а вона залишилася. Сиділа поруч, теж вважаючи за краще більше мовчати, ніж говорити. Цим вони з Настею були схожі. Таке мовчазне сусідство не обтяжується ні один, ні інший.

Кілька разів до Самарської прибігала старша донька, глянувши на яку, Туся згадала, що дійсно бачила дівчинку на групах. Маленька вимагала щось у матері командним тоном, а коли Олександра відправляла з усіма питаннями до батька, тупала ніжкою, хмурилася й тікала назад.