Олександр Віталійович Красовицький - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

у спальні мішки. Спогади повертаються знову. Смертельна гонка. Відбір, який визначив учасників наступного відбору. А вцілілі підуть на інший відбір. І так без кінця і краю. Смерть сміється зверху й кидає свої криві зуби прямо нам на голови. Спробуй спіймай хоч один. Тоді пощастить менше насититися жахом.

Наша машина ціла. Поряд безліч автомобілів, що вибухнули і згоріли. А в нас — тільки водійські двері погнулись від вибуху сусіднього броньовика. Обходжу навколо. Жодна куля не потрапила в неї за сьогодні. Як таке можливо? Величезна вантажівка блакитного кольору, а попадань немає. Може, «Камаз» так матюкався по дорозі, що вони побоялися сюди стріляти? Навіть керованій ракеті було страшно зіткнутись із «Камазом». Може, не випадково він став нашим командиром? Не випадково «Лєрмонтов» також командир? Без нагромадженого бойового досвіду та завзятості ми б вижили тут? Навряд. Тіла розвіялись би попелом по вітру. А крик страждання гнав би нас на південь. До океану забуття.

Кладу зброю в кабіну. «Камаз» набрав п’ять автоматів. Хороший у нас арсенальчик намальовується. Починаю відновлювати щоденник. Попередній забув у Іловайську. Що це за напасть із цими щоденниками? Постійно вони зникають.

Не знаю, скільки треба часу, щоб записати все з першого дня Іловайська. З інтенсивністю сьогоднішніх подій — небагато. Пишу коротко. Ключовими фразами.

Так і знав. Тут також не дадуть пописати. Лунають постріли і вибухи. Знову починається артилерійський обстріл. Міни одна за одною пролітають машину і падають у полі. Стрімголов біжу до будинків.

«Хохлы! Заберите своих раненых!»

Поранених? Ні. Цього не може бути.

— А де поранені?

— Десь біля двоповерхового будинку!

Швидше! Швидше! Потрібно встигнути.

Чую крики. Когось несуть у плащ-наметі.

— Ааай! Сука! Больно! Ааай!

Хто всередині? Не хочу дивитись. Мушу. Це — «Камаз». Поранені рука і нога. Обидві кінцівки тримаються на сухожиллях. Кістки перебиті. Повернуті неприродно і чіпляються за різні перешкоди.

— Аяяй! Ай, бля! Аккуратно!!! Нога!

— Давайте я допоможу. Я понесу. А ще є поранені?

— Так. Ще один.

— А хто? Ти знаєш?

Тільки не кажи, що «Амбал». Навіщо я взагалі запитав?

— «Амбал».

— Та що ж за фігня! Він живий?

— Так. У нього поранення в ногу.

Поряд стоїть «Лєрмонтов». Також не може в це повірити. Спочатку «Утьос», «Череп», «Варг», «Сократ», «Берег». Тепер «Амбал» і «Камаз». Що тепер я буду без вас робити? «Камаз», хто тебе взагалі тягнув за язик у тому Лисичанську! Ось тепер і справдилось пророцтво. А може, ні? Може, мене ще вб’ють?

«Камаз» усю дорогу матюкається і кричить. Заносимо до першого будинку. Згодом приносять «Амбала». У нього поранення ноги від однієї кулі. Рана не серйозна. За належного догляду мав би стати на ноги за декілька місяців. Він притомний. Кричить на санітара:

— Ну кто ж так мотает! Слышь, старичок. Дай-ка я сам себе перемотаю, пока сознание не потерял.

— Навіщо ви полізли за тим танком? Усі казали вам, що не треба.

— Ой, «Пианист»! Что уже сейчас говорить? Давай потом. Мне сейчас так херово!

Дивно. Заговорив російською. Що з ним там сталося?

— Давай я щось принесу вам? Кажи, що треба. Можу в машину збігати.

— Слушай, я видел виноград возле двухэтажного дома. Принеси, если не трудно.

— А може з машини щось взяти?

— Не. Пока ничего не надо.

Повертаюся до лівого флангу. Там сидить «Аксель». Він також був з ними як гранатометник.

— Розкажи, що там сталося.

— Та що тут розказувати? Пішли ловити останній танк. Заховалися в кущах і чекаємо. Чуємо — шум. Наближаються три ворожі машини десанту. З білими прапорами. Подумали спочатку, що дипломати. Але машини повністю завантажені солдатами. По двадцять чоловік на кожному.

— А куди ж вони їхали?

— Не знаю, куди, але направлялися в бік нашого хутора. «Камаз» сказав, що зараз візьме їх у полон.

— Шістдесят чоловік у полон? Один?

— Так! Уяви собі. Вибігає їм назустріч і починає кричати: «Сдавайтесь! Вы окружены! Вокруг гранатометчики! Если не сдадитесь, то мы вас спалим на***!». Росіяни зупинились. По фізіях видно, що нервують. А хто б не нервував на фоні підбитих танків? Ситуація була дуже напруженою. Вийшов «Амбал» і почав казати те ж саме. А я сиджу в кущах із гранатометом. Ще з нами кулеметник був. Російський офіцер спускається. Вони готові здаватися. Але зброю ніхто не опускає. Ні ми, ні вони. Усі на прицілі. Четверо проти шістдесяти. «Камаз» далі починає скандувати про гранатометників. Росіянам доля смаженої котлети явно не до вподоби. Коли офіцер уже йде до «Камаза», щоб переговорити, наш кулеметник не витримує й починає стріляти. Уявляєш? Зриває всю цю шалену операцію! Одним натисканням на курок! А далі вже все пішло своїм ходом. Ми почали стріляти. Росіяни почали стріляти. Не знаю, як їх не вбили.

• Віктор Чернієнко «Щоденник військового лікаря»

Молитва перед останнім довгим переходом

День повільно спливає. Нелюдський голод зводить із розуму.

З’явилася мережа зв’язку. Увечері дивом удалося зв’язатись зі своїми. Уже годину близькі знають, що не всі загинули, і мають надію на повернення своїх синів. Проте не всіх.

Отже, удалося тимчасово виявити мережу українського оператора та передати кілька слів про живих із нашої розбитої роти. На всіх маємо всього два мобільники з рештками заряду. Надія більше на те, що вони — старої моделі й мають потужніші елементи живлення. Розмовляємо по хвилині. Ні слова — хто це, ні звуку — про місце перебування. Ефір прослуховується. Хто вже поспілкувався з рідними — так зрадів, ніби повернувся до нормального життя. Сльози на очах. Мої ж рідні ще довго взагалі не знатимуть, що я — на війні. Це необхідно, щоб берегти чутливе серце моєї неньки...

Розмірковую. Пішов ось уже четвертий рік перебування в армії. Як би там не йшли справи, раніше я завжди відповідав своїм рідним: у мене все гаразд. А коли зібрався на війну — то взагалі нікому ні слова. І зараз теж не маю морального права їх травмувати важкими новинами. А як би мав їх повідомити, що їду на передову? Ось так уже й місяць за плечима під Іловайськом. Дуже шкода свою роту. Шкода багатьох загиблих побратимів. Ворог підло розбив нас ущент саме на День Незалежності...

До сьогодні, чотири доби поспіль, ті, хто вижив, вважалися загиблими. Чимало наших також узяли в полон у бою. Довго не могли знайти жодного зв’язку. Проте на війні