Олександр Віталійович Красовицький - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

холоднокровний. Він як офіцер розуміє, що потрібно якнайшвидше діяти. Згаяна хвилина варта декількох життів.

* * *

Не можу повірити, що в такій глушині може бути такий чудовий будинок. Двоповерховий, з новим ремонтом. З великою стайнею. Усе муроване і закладене плиткою. Ремонти вищого класу. Фасад дорогий. Цікаво, хто тут живе?

На подвір’ї «Лєрмонтов» організовує оборонний фланг. Планування двору досить фортифіковане, щоб витримувати удари великих калібрів. Одразу все не згорить. Тут усі гранатометники і ще декілька бійців нашого батальйону.

— Внимательно следите за периметром! Мне доложили, что враг высадил пехоту. Она движется на нас. Человек пятьдесят или шестьдесят. Будем встречать их здесь. Посчитайтесь, пожалуйста. Надо посмотреть на количество.

— Дев’ятнадцять чоловік.

— Мало...

Я розумію, що це тільки один фланг у нашій круговій обороні. Лівий. Є ще правий. Там командує «Яцик». Ну і в центрі багато поранених. Але це взагалі не пояснює той факт, що зараз тут тільки дев’ятнадцять чоловік. Дев’ятнадцять довбаних бійців! У колоні було майже тисяча бійців. Безліч підрозділів. Не могли ж їх усіх розстріляти. Де решта?

Ховаються? Не хочуть воювати? Чи не можуть. Невже страх настільки полонив їх, що ладні віддати життя. Щоб відчути себе декілька годин у безпеці? Що ж за боягузи навколо? У ворога бо­ягузи не хочуть наступати. Наші боягузи бояться контрнаступів. Я тут боюсь зустрічати півсотні ворожої піхоти. Не сам, звісно, — з друзями. Але страху це не відбирає. Бій виграє та сторона, в якої менше боягузів.

За двоповерховим будинком стоїть перший підбитий танк. З правого боку — яр. Там ще танк. Цей уже знищений. Корпус горить. Від вибуху башту відірвало так, що вона валяється за десять метрів. Тепер аж до мене дійшло. Цей дивний космічний звук лунав звідси. Незрівнянний крик умираючого танка.

Нарешті до флангу помалу згруповуються бійці. Нас стає вже більше. Упевненість переважує страх на шальках терезів. Тепер я удвічі готовий до бою. До бою, якого не буде?

— Хлопці! На правому фланзі захопили два танки! І полонених узяли. «Яцик» передав по рації.

— Это все прелестно. Но останавливаться нельзя. Враг рядом. Не теряйте бдительность. Могут ударить в любую секунду.

— «Піаніст»! Пішли глянемо на танк, який підбили?

— Та чого ти кричиш?

— Шо?

— А не вб`ють нас там?

— Та ось там уже наші риються. Пішли!

— Ну, давай!

Великий бородань «Бугор». Як може з цього вулкана гумору й тер­пимости вивергатися стільки мужності? Не простої — фено­менальної. Саме в потрібному місці, саме в потрібний момент. Може до крові зціпити зуби й робити те, що в даний час називається «героїзм». Ось так. Пішов і підбив два танки. Глухий. Це ж треба. Я йду з ходячою легендою серед гранатомет­ників.

Ось він. Наш трофей. Тільки щось ціленьким виглядає. Усередині нікого немає. Навколо валяється багато сухих пайків у картонних коробках.

— «Сухпай России».

— Кацапи?

— Еге ж. Значить ми вже не з сєпарами воюємо. Це вже регулярна армія.

— Ти серйозно?

— Та на, сам почитай.

Так. Усе так. На пачці написано «Сухпай России». От же ж. Аж трошки лячно. Усе літо воювали з сепаратистами. Серед них дуже мало професійних воєнних. Та й із дисципліною не дуже. Це відчувається в бою. А тут російська армія. Зовсім інший стиль. Усе чітко й швидко. Аж не віриться, що ми змогли дати відсіч такій армаді. Тільки якою ціною? Скільки ж хлопців наших загинуло...

Мене накриває туга. Це жахливо. Сьогодні найчорніший день в історії батальйону «Донбас».

«”Усач”, вы где? “Лермонтов” говорит».

«Мы выдвинулись за километр от вашего фланга. Уничтожили одну машину десанта и личный состав. Здесь есть пленные и бронетранспортер на ходу. Мы возвращаемся».

«Плюс».

Усі роззявили роти. Як йому це вдалося? З ним ще й кулеметник «Сет». Удвох зробити таке. Ще й полонених узяли. Я не можу повірити в таку силу духу. «Усач» дуже змінився. У нашому взводі він був самітником. Та ще й спав постійно голий. Через подібні вибрики — спав окремо. За все літо нічим серйозним не вирізнявся. Але тут... От правду кажуть, що на справжні подвиги здатні зовсім непримітні люди. І що жорстокіший бій, то сильніші герої виходять з нього.

«Говорит “Камаз”. Нужны еще люди, чтобы помочь пленного донести».

«Камаз» та «Амбал» уже там? Коли встигли? Треба мерщій бігти до них. Зустрічаю їх на половині шляху назад.

— Держи его с другой стороны.

— Хто це?

— Десантник кацапский. Контрактник. Мы взяли его документы.

Ледве дихає. Поранений у руку. На вигляд має до двадцяти років. Ще молодший за мене. Позаду видніється димок від підбитої техніки.

Заносимо десантника у двоповерховий будинок. На кухні, на сходах, у коридорі, у кімнатах — бійці всюди. Біля входу стоїть солдат не в нашій формі. Приємно балакає з усіма.

— А хто це?

— Пленный.

Нічого собі. Почувається досить вільно. Теревенить. Курить сигарети. Як у себе вдома. Давати цій погані такі привілеї? З глузду з’їхали?

Після численних успішних атак росіяни запросили перемир’я. Хочуть забрати вбитих і поранених. Так-так. Це не мариво. Ми це змогли. Російська армія просить перемир’я в сотні добровольців. Бояться, паскудні пси. Не такі вони страшні, як ми думали. Та й полонені не страшні. Не малюйте ілюзій. Дійте за ситуацією. Заставляйте ворога боятися! Повірте, немає страшнішої зброї за мотивацію. Найстрашнішого демона можна здолати відважністю. Це поняття нікуди не зникло. Не загубилося в тисячах написаних книжок про героїв. Цей дух живе. Тут. Серед нас.

— Короче! Я взял нам кацапскую разгрузку. Взял оружие. Будем выходить сегодня.

— Коли?

— Ночью!

— Ми ж нічого не знаємо. Навколо ворог. Куди ми попремось?

— Да не сцыте! Я местный! Знаю все здешние дороги. Выберемся!

Що тут скажеш? Навіть зеленого уявлення не маю, де ми є. Ситуація така, що залишається тільки покластись на «Камазовий» досвід.

— Еще где-то один танк гуляет.

— Так. Двигун постійно гуде.

— Надо бы прихлопнуть дебила! Кацапы уже и так пересрали, что мы их всю засаду спалили.

— Та залиш ти його, «Камаз»! Зараз перемир’я.

— Ты шо ссышь? Надо уничтожить этого п****а!

— Та я не сперечаюсь. Тільки не зараз же.

— Ты с нами?

— Ні. Я побуду тут.

— Как хочешь! Иди тогда отнеси оружие в машину. А мы с «Амбалом» пойдем собирать группу.

Іду до вантажівки. Біля дерев лежать тіла наших загиблих. Замотані