Бетсі Прусс - Академія дружин драконів, Бетсі Прусс

Глава 50

Доки Лукаш не отямився, я поспіхом побігла до дверей. Ну а що? Відразу видно, що він щось приховує. Та й в амнезію на три місяці я теж не вірю.

—Нана! —вигукнула я, широко посміхаючись. А от подруга моєї радості не поділяла, її божевільний погляд метався з одного кутка вітальні до іншого.

—Я не вірю... не вірю, що ти переді мною! —скиглила дівчина, а потім і взагалі почала мацати моє обличчя. Швидко затягнувши її до будинку, аби сусіди ненароком не побачили цю картину, я звела брови.

—Що таке? Ти з розуму зійшла за цю ніч чи що?

—Доброго дня, мосьє. —привітався Лукаш за моєю спиною, а потім схилився у легкому поклоні. Щось у цих рухах було знайоме... щось, що я добре знала.

Нана здивовано подивилась на шафу, а потім і на мене.

—То це з ним ти три місяці тусувалась?

—Зі мною. Не бажаєте чаю? —усе ще продовжував грати роль милого хлопчика, чоловік підхопив мою подругу під лікоть та поволік на кухню. —Тобто ви подруга моєї нареченої?

—Нареченої? —в один голос пропищали ми, а потім знову здивовано подивились одна на одну. Було б добре, якби Нана мені пояснила, що відбувається, але її мізки в такій же каші, як і мої.

—Орисія багато розповідала про вас. —він ледь не силою всадив її за стіл, а потім поставив чайник. —Не проти перейти на “ти”?

Дівчина лише загальмовано кивнула, а потім знову подивилась на мене.

—Ти чого все приховувала? Значить, заміж зібралась, а я тут переживала... та ти совість маєш?

—А чого ти на мене наїжджаєш?

Ну а справді, з чого б це? Я сама нічого не розумію, а вона ще з питаннями лізе.

—Любі дами, заспокойтесь. —втрутився Лукаш, ставлячи чашку з чаєм перед Наною, а потім сів біля мене. —Я готовий все вам пояснити.

—Будь ласкавий, Лукаш. —з єхидною посмішкою мовила, знову глипаючи на подругу. Мда, сподівалась, що вона мені щось пояснить, але бачу, що пояснювати і їй доведеться.

—Почнемо з самого початку. Я зустрів Орисію в клубі і там ми познайомились досить... тісно. —і як це розуміти? Єдине, що я пам’ятаю, як він порошок мені дмухав в обличчя.

А от Нана так заусміхалась, неначе зрозуміла все. І чого ти, дурепо, посміхаєшся? Я цього чоловіка не знаю! І не можу зрозуміти, чому три місяці минуло? А тобі двох слів вистачило, так?

—Ми закохались одне в одного з першого погляду. Потім відправились у подорож, але робили це таємно. Аби ніхто нас не тривожив.

—А чому ви нас не попередили? Тут все місто на ноги піднято через загадкове зникнення Ріші! —почала репетувати Нана, але варто було поглянути на чоловіка, як тут же проковтнула усе своє обурення.

—Ми не хотіли, аби хтось дзвонив нам, тривожив. Навіщо? Минуло три місяці і ми вирішили побратись. Але стався нещасний випадок. —говорив Лукаш для всіх, але дивився тільки на мою подругу. Таке відчуття, що мене тут зовсім немає. —Орисія впала і вдарилась головою. Тепер у неї амнезія. Вона не пам’ятає усі ці чудові місяці, проведені разом.

Сказав Лукаш таким голосом, ніби ридати готовий.

—Ти що, справді нічого не пам’ятаєш? —пошепки запитала Нана, подаючись вперед.

—Пам’ятаю. Як ми мій день народження у клубі святкували.

—А потім?

—А потім я прокинулась у своїй кімнаті поруч із ось цим. —ну, Лукаша “ось цим” назвати не можна було, адже красивий, високий, статний мужчина заслуговує як мінімум на “Бог”.

—Охриніти. —щось Нана надто легко повірила цьому засранцю. Серцем чую, що бреше, але довести не можу.

—Гаразд! —я стукнула руками по столу та стрімко підійнялась. —Ми їдемо в лікарню. А потім в поліцію. Пояснювати усім і усе.

—Кохана... —знову приторно солодким голосом почав Лукаш, беручи мене за руку. З яких пір я йому кохана? —ми вже були у лікаря. Немає в цьому потреби!

—Як немає? Я хочу сама в усьому впевнитись.

—Підтримую. —тут же скочила Нана, нарешті, перестаючи бути наївною дурнюнею. —Треба впевнитись у всьому самим. А то я тебе вперше бачу, красунчику, і ти вибач, але довіри не вселяєш.

—Все розумію. —надто легко погодився цей “Я Чоловік!” підіймаючись слідом за нами. —Тоді я відвезу.

Подружка здивовано округлила очі, а потім декілька разів відкрила та закрила рота.

—То це твоя червона лялечка там стоїть?

Лукаш зухвало посміхнувся куточком губ, доки я одна не в’їжджала у тему розмови. Про що вони?

—Тепер це автівка Орисії.

Нічого собі, щедрість. І це через ніч? Ну добре, через три місяці. Та як це треба себе поводити, аби ось такий мужчина машину тобі дарував?

Подруга з роззявленим ротом пішла до дверей, а я швидко скинула кімнатні шльопанці та скочила у босоніжки.

—Ріш, поведеш? —жбурляючи у мене ключі, більше ствердив, ніж запитав Лукаш.

—А сам не можеш? —на виході я закрила двері на ключ. У мами свій є,якщо повернеться, відчинить. А якщо й правда три місяці минуло? Що з нею зараз?

—Я не дуже люблю їздити. Ти знала про це. Але, на жаль, забула.

З важким зітханням мовив чоловік за моєю спиною, а як тільки я обернулась, ледь щелепу не загубила. Перед моїм домом стояв червоний кабріолет, що виблискував на сонці, мов сорока у своєму гнізді. Звідки у нього гроші на таку тачку??? Навіть продаж органів не допоможе зібрати усю суму.

—Ніфіга собі! Юхууу, ща з вітерцем прокотимось. —Нана безцеремонно плигнула на заднє сидіння, виблискуючи одними п’ятками, а Лукаш почав наполегливо штовхати мене в спину до водійського сидіння.

—Мосьє. —він відчинив переді мною двері та трохи схилився, я ж повністю несподівано опустила голову та присіла в поклоні.

—Гер. —так само тихо, але звучно мовила, зовсім не розуміючи, звідки знаю це слово.

Лукаш здивовано звів брови, а потім знову безтурботно посміхнувся.

—Нам варто поквапитись. Весілля не за горами.

—Що? Яке весілля? —здивувалась Нана, я ж красномовно здійняла брови, зустрічаючись з нею поглядами в лобовому дзеркалі. —Ааа, ви ж тепер коханці, як я могла забути.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍