Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 1, Вільям Текерей

На ці слова все товариство зареготало, навіть Брігс і леді Джейн, які досі мовчки прислухалися до розмови міс Кроулі з небожем, а Боулс, нічого більше не кажучи, вийшов.

Щоб дошкулити старшому небожеві, міс Кроулі й далі осипала ласкою молодого оксфордця. Коли вона виявляла комусь свою прихильність і хвалила когось, то вже не знала міри. Вона сказала, що Пітт може прийти на обід, але на прогулянку захотіла поїхати з Джеймсом і врочисто катала його вздовж кручі, посадовивши навпроти себе в кареті. Під час прогулянки вона завела з ним світську розмову, цитувала бідолашному, спантеличеному хлопцеві італійських та французьких поетів, висловлювала свою впевненість, що він гарний студент і скінчить університет із золотою медаллю, першим математиком.

- Ха-ха-ха! - зареготав Джеймс, підбадьорений тітчиними словами.- Який там перший математик, це з іншої опери!

- Тобто як з іншої опери, голубе мій? - запитала леді.

- Перших математиків відзначають у Кембриджі, а не в Оксфорді,- авторитетно відповів студент і був би, мабуть, і далі такий балакучий і відвертий, та раптом на кручі з’явилася бричка, запряжена підстриженими поні, в якій сиділи його друзі - «Улюбленець Татбері» і «Роттінгдінський Боєць», а з ними ще троє джентльменів, їхніх знайомих, і всі вони привіталися з бідолашним Джеймсом, що їхав у кареті. Через цей випадок у хлопця зовсім згас молодечий запал, і до кінця прогулянки від нього не можна було почути нічого, крім «так» і «ні».

Коли вони з міс Кроулі повернулися додому, кімната для Джеймса була вже приготовлена, а валізка принесена. Він міг би помітити, що на Боулсовому обличчі, як той вів його туди, проступав осуд, здивування й співчуття. Але хлопцеві було не до Боулса. Він оплакував своє розпачливе становище: опинитися в домі, повному старих жінок, що цвенькають по-французькому й по-італійському та декламують йому вірші!

- Ото вскочив у халепу, слово честі! - вигукнув наш скромний юнак, що не зважувався дивитись у вічі навіть найпривітнішій особі жіночі статі - міс Брігс, коли та звернулася до нього, а тим часом на Іфлійській греблі міг переважити в жаргонному красномовстві найязикатішого весляра.

На обід Джеймс прийшов, задихаючись у тісно зав’язаній краватці, й доскочив честі вести вниз леді Джейн, а Брігс і містер Пітт слідом за ними провадили стару леді разом із цілою купою клунків, шалей і подушок. Половину обіднього часу Брігс згаяла на те, що поправляла подушки й шалі на кріслі господині й нарізала курча для її гладкого спанієля. Джеймс розмовляв мало, але взяв на себе обов’язок пригощати дам вином; сам він не поступався містерові Кроулі й випив більш як півпляшки шампанського, яку наказано Боулсові подати на честь гостя. Коли жінки вийшли і кузени залишились самі, екс-дипломат Пітт став дуже говірким і привітним. Він почав розпитувати Джеймса про навчання в коледжі, про його плани на майбутнє, висловив надію, що кузен досягне успіхів,- одне слово, був дуже відвертий і ласкавий. Вино розв’язало Джеймсові язика, і він розповів кузенові про своє життя, про свої плани, про борги, про клопоти з іспитами, про сварки в начальством у коледжі і весь час підливав собі з пляшки, що стояла перед ним, жваво й весело переходячи від портвейну до мадери.

- Тітка найдужче любить,- сказав містер Кроулі, наповнюючи йому чарку,- щоб гості в її домі робили, що хочуть. Це храм свободи, Джеймсе, і нічим ти її так не потішиш, як тим, що поводитимешся, як хочеш, і проситимеш у неї, чого хочеш. Я знаю, ви всі в селі кепкуєте з мене, що я торі. А міс Кроулі така ліберальна, що мириться з усякими переконаннями. Але в принципі вона республіканка і зневажає ранги й титули.

- То чого ж ви одружуєтеся з дочкою графа? - запитав Джеймс.

- Любий мій, леді Джейн не винна, що вона значного роду,- дипломатично відповів Пітт.- Вона не може змінити своє походження. А крім того, ти ж знаєш, що я торі.

- О, щодо цього, то давньої крові ні з чим не можна порівняти,- сказав Джеймс.- Ні, ні з чим, хай йому біс! Я не з ваших радикалів, я знаю, що таке джентльмен. Гляньте на веслярів під час змагань або на боксерів. Чи на собак-щуроловів - хто з них виграє? Той, у кого шляхетна кров. Принесіть ще портвейну, Боулсе, поки я видудлю цю пляшку. То що я казав?

- Щось про собак-щуроловів,- нагадав Пітт, подаючи кузенові пляшку, щоб той «видудлив» її до кінця.

- Хіба про ловлю щурів? А ви, Пітте, любите цей спорт? Хочете побачити собаку, що їх гарно ловить? Якщо хочете, ходімо зі мною до Тома Кордюроя на Касл-стріт, і я покажу вам такого бультер’єра... Тю, хай йому біс! - похопився Джеймс і зареготав з власної дурості.- Та вас же не цікавлять ні собаки, ні щурі, що мені приверзлося! Ви, мабуть, не відрізните собаку від качки!

- Не відрізню, ти вгадав,- мовив Пітт ще ласкавіше.- Ти щось казав про кров і про ті переваги, які дає людям шляхетне походження. А от і нова пляшка.

- Кров щось та важить,- мовив Джеймс, ковтаючи портвейн.- Так, порода, сер,- це все, і в конях, і в собаках, і в людях. Ось минулого семестру, перед тим, як мене тимчасово виключили з університету... тобто перед тим, як я захворів на кір, ха-ха-ха! - я і Рінгвуд із Крайст-Черча, Боб Рінгвуд, син лорда Сінкбарза, пили пиво у бленгеймському «Дзвоні», коли це весляр із Бенбері запропонував будь-котрому з нас поборотися з ним за кухоль пуншу. Я не міг, у мене рука була перев’язана, я навіть не годен був скинути сюртук. Проклята кобила впала разом зі мною за два дні перед тим, коли я їздив у Ебінгдон, і я думав, що рука зламана. Отож, сер, я не міг з ним позмагатися, а Боб відразу скинув сюртук і… три хвилини молотив бенберійця й поклав його за чотири раунди. Господи, як той упав, сер! А чому так вийшло? Усе кров.

- Ти щось не п’єш, Джеймсе,- нагадав йому колишній аташе.- Коли я вчився в Оксфорді, чоловіки швидше спорожняли пляшку, ніж, бачу, теперішня молодь.

- Еге-е - мовив Джеймс, підносячи