Карлос Руїс Сафон - Тінь вітру

вікна бібліотеки. Фумеро досі не було видно. Може, він пішов до підвалу або до якоїсь схованки?.. Пухкий сніг з вулиці стер його сліди.

Я зійшов сходами до самого низу та пильно вглядівся у коридор, що вів до вхідних дверей. Хвиля крижаного вітру вдарила мені в обличчя. Знадвору було видно тільки руку янгола у фонтані. Тоді я подивився в інший бік. Вхід до бібліотеки від сходів відділяли приблизно дев’ять метрів. Вестибуль, що вів до бібліотеки, лежав у тіні; мені спало на думку, що Фумеро може стояти в кількох метрах від мене й стежити за кожним моїм кроком. Я вдивився у темряву — вона була непроглядна, як вода у колодязі. Зробивши глибокий вдих, я помацки подолав ці метри, які відділяли мене від бібліотеки.

Великий овальний вестибуль був оповитий тьмяним, туманним світлом. Звідси було дуже добре видно тіні снігових заметів, які намело під вікном. Я придивився до стін, сподіваючись побачити Фумеро. Що, як він стоїть біля входу?..

У кількох метрах праворуч від мене щось випиналося зі стіни; на мить мені здалося, ніби це щось ворушиться... ні, то лише відблиск місяця на лезі. Ніж, можливо, складаний ніж із двома лезами, встромлений у дерев’яну панель. Ним до стіни прикололи клаптик паперу або картону.

Я підійшов ближче й упізнав цей клаптик. Це була точнісінька копія напівспаленої фотокартки, яку незнайомець колись залишив на прилавку нашої книгарні. На цій фотокартці ще підлітками були зображені Хуліан та Пенелопа, усміхнені, щасливі.

Ніж проколов Хуліанові груди... і тут я зрозумів: не Лаїн Куберт, не Хуліан Каракс залишили мені цю фотокартку як запрошення. То був Фумеро.

Підступна приманка. Я простягнув руку, щоб зняти світлину зі стіни, але крижаний дотик револьвера Фумеро до моєї шиї зупинив мене.

— Краще один раз побачити, ніж сто разів почути, Даніелю. Якби твій батько не був таким паскудним продавцем книг, він би навчив тебе цього.

Я повільно обернувся і побачив цівку револьвера. З неї тхнуло порохом. Обличчя Фумеро нагадувало викривлену жахливу маску.

— Де Каракс? — запитав він.

— Далеко звідси. Він знав, що ти прийдеш по нього. Він пішов.

Фумеро мовчки дивився на мене.

— Я збираюся прострілити твій мозок, хлопчиську.

— Це тобі не дуже допоможе. Каракса тут немає.

— Відкрий рота, — наказав Фумеро.

— Навіщо?

— Відкрий рота, або я відкрию його сам за допомогою кулі.

Я розтулив рота. Фумеро запхав мені в горлянку револьвер.

Я відчув, як до горла підступає нудота. Фумеро поклав палець на спусковий гачок.

— А тепер подумай, чи є в тебе причини жити далі. Як гадаєш?

Я повільно кивнув.

— Тоді скажи мені, де Каракс.

Я спробував щось пробурмотіти. Фумеро прибрав револьвер.

— Де він?

— Унизу. У склепі.

— Ти відведеш мене туди. Я хочу, щоб ти був там, коли я розповім цьому покидькові, як стогнала Нурія Монфорт, коли я встромив ножа їй простісінько у...

Краєчком ока глянувши через плече Фумеро, я побачив у темряві якийсь рух. Фігура без обличчя, з палаючими від гніву очима, беззвучно наближалась до нас — здавалось, ніби вона зовсім не торкається підлоги. Фумеро побачив її віддзеркалення у моїх очах, сповнених сліз, і його обличчя знову викривилося. Він обернувся і вистрілив у темряву. Але дві спотворені руки схопили його за горло. То були руки Хуліана Каракса.

Каракс відштовхнув мене вбік і пришпилив Фумеро до стіни. Інспектор міцно стиснув револьвер і приставив його до підборіддя Каракса. Та перш ніж він натиснув на гачок, Каракс схопив його руку і вдарив зап’ястком об стіну. Він робив це знову і знову, але Фумеро не випускав револьвера. У темряві пролунав другий постріл. Куля влучила у стіну, в дерев’яній обшивці з’явилася діра. Порох та розпечені скалки потрапили Фумеро в очі. По обличчі інспектора потекли сльози. Кімнату заповнив запах горілого.

Фумеро щосили пручався, але Каракс не відпускав його. Фумеро загарчав зі злості; він крутив головою, поки не вкусив кулак Каракса. Інспектор був одержимий тваринною люттю. Я чув клацання його зубів, які впилися в мертву шкіру, і бачив, як з губ Фумеро капала кров. Не звертаючи уваги на біль — чи він просто не відчував болю, — Каракс схопив кинджал, що стирчав у стіні. Витягнув його та жорстким ударом, яким увігнав ніж у дерев’яну панель майже по самісіньке руків’я, приколов правий зап’ясток інспектора до стіни. Фумеро закричав від болю, в судомі його рука розтиснулась, і револьвер упав біля його ніг. Каракс ногою відкинув револьвер у темряву.

Ця моторошна сцена тривала якихось валька секунд. Я впав, наче спаралізований, неспроможний не лише рухатися, а й думати. Каракс повернувся до мене й глянув мені у вічі. Я теж поглянув на нього, і мені здалося, що крізь потворну маску я впізнаю його справжнє обличчя.

— Даніелю, забери звідси Беатріс. Вона знає, що слід зробити. Не спускай з неї очей. Не дозволяй нікому забрати її в тебе. Нікому і нічому. Пильнуй її. Більше за власне життя.

Я спробував кивнути, але подивився на Фумеро, який боровся з ножем, який пришпилив його руку до стіни. Нарешті йому вдалося висмикнути ножа, й інспектор упав навколішки, тримаючись за поранену руку, яка стікала кров’ю.

— Іди, — кинув мені Каракс.

Фумеро сидів на підлозі й дивився на нас. Засліплений ненавистю, він тримав кривавий ніж у лівій руці. Каракс повернувся до нього. Тут я почув швидкі кроки, що наближались до нас, і здогадався, що це Паласіос, занепокоєний пострілами, поспішав на допомогу своєму шефові.

Перш ніж Каракс устиг вирвати ніж із рук Фумеро, Паласіос увійшов до бібліотеки з револьвером у руці.

— Відійдіть назад, — попередив він.

Він глянув на Фумеро, який докладав неабияких зусиль, щоб підвестись на ноги; потім подивився на нас — спочатку на мене, потім на Каракса. Я бачив сліди страху й сумніву на його обличчі.

— Я сказав — назад.

Каракс зупинився, потім зробив крок назад. Паласіос холодно оглянув нас. Він прикидав, що йому робити далі. Його погляд зупинився на мені.

— Ти, геть звідси. Це тебе не стосується. Йди.

На деяку мить я засумнівався. Каракс кивнув.

— Ніхто не вийде з цієї кімнати, — відрізав Фумеро. — Паласіосе, дай мені свій револьвер.

Паласіос нічого не відповів.

— Паласіосе, — повторив Фумеро, вимогливо простягаючи закривавлену руку.

— Ні, — прошепотів Паласіос крізь зуби.

Фумеро кинув на нього божевільний погляд,