Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

старого чоловіка та дитини. Я кажу так, вважаючи цю історію літературним твором, хоча й розумію, що йдеться про мене саму. Чи залишаємося ми такими самими, як у дитинстві? Що в нас залишається незмінним? Я була дитиною, я визнаю це й водночас не можу себе впізнати.

Наприклад, процитований лист. Невже я написала цього листа? (Невже він зберіг його?) Це здається немислимим. І ті слова, які я казала (начебто). Зрозуміло, що вони — вигадка чиєїсь чужої уяви. Часом та дитина на все реагує занадто по-дитячому. Тепер я здаюся собі «розумною». Чи могла розумна я бути тією дитиною? Подекуди там є роздуми, які не могли спасти мені на гадку. Думки, які просочилися просто з голови автора. (Я не надто переконливий «персонаж».) Хіба я не була розгубленою, наляканою дитиною в абсолютно новій ситуації? Так, мені це здається літературною вигадкою.

Мій батько абсолютно мав рацію, коли не заохочував мене до письменництва. А Пірсон помилявся, коли заохочував. Тепер я це розумію. Немає сенсу писати в ранньому віці, коли ще нічого не розумієш, не володієш майстерністю й перебуваєш у полоні власних емоцій. Свої юні роки краще витратити на навчання. Пірсон стверджує, що мій батько був невисокої думки про мій хист. Насправді все було навпаки. Мій батько був чоловік, який часто казав зовсім не те, що думав, через скромність або страх зурочити. Таке нерідко трапляється.

Доктор Марло називає книжку «холодною», і його можна зрозуміти. У цій книжці чимало теорій. З іншого боку, це дуже «гаряча» книжка (аж занадто «гаряча»), сповнена невимушених особистих емоцій. А ще поспішних суджень, часом не зовсім правильних. Можливо, над нею потрібно знову і знову розмірковувати, як над поезією. Можливо, над кожним романом потрібно весь час розмірковувати, і по-справжньому видатний письменник пише лише один роман. (Флобер?) Моя мати правильно називає мене письменницею, але помиляється щодо моєї галузі. (Я поетка.)

Тож словами я оперую обережно й не витрачаю їх дарма. В одному з уривків Пірсон пише про тишу. Ця частина мені сподобалася. Мабуть, він має рацію, коли каже, що пережите нами стає дорожчим, коли ми мовчимо про нього. Як і у випадку з двома людьми, розмова зі стороннім руйнує все. Мистецтво потаємне потаємне потаємне. Але воно володіє даром мови, інакше не змогло б існувати. Мистецтво публічне публічне публічне. (Проте лише тоді, коли хороше.) Мистецтво коротке. (Не з погляду часу.) Це не наука, не кохання, не влада і не служба. Але це їхній єдиний справжній голос. Це їхня істина. Вона заглиблюється й не патякає зайвого.

Пірсон завжди ненавидів музику. Це я пригадую. Я пам’ятаю, як він безцеремонно вимикає татів програвач. (Черговий акт насилля.) Тоді я була маленькою дитиною. Я бачу цю сцену. Він ненавидів музику. Містер Локсій, мабуть, хороший учитель. (Правду кажучи, я знаю, що так і є, якщо лише слово «вчитель» тут доречне.) Але хіба ж у цьому немає іронії? Пірсон ціле життя гарував над своїми творами. Я бачила його записники. Видно, що він працював. Там записано чимало слів. А тепер йому, напевно, залишилася тільки музика — і жодного слова. Тепер існує лише музика, а далі — тиша. Чому?

Зізнаюся, що ніколи не читала написаних Пірсоном книжок. Гадаю, їх було декілька. Щодо цього моя мати помиляється. Хорошим критиком я його теж не вважала. Мені здається, що в Шекспірі він розумів лише вульгарщину. Але я захоплювалася його життям, тим, яким уявляла собі. Він здавався мені прикладом: людиною, яка все життя намагалася і весь час зазнавала поразки. Видавалося надзвичайним, що він не полишав спроб. (Хоча часом це здавалося нерозумним.) Природно, що я захоплювалася і своїм батьком теж. У цьому не було розбіжності. Мабуть, якийсь пророчий інстинкт змусив мене полюбити ідею невеличкої публікації. (Поет, якому дав життя романіст, мусить оплакувати батьківську багатослівність.) Він підкинув мені ідеї, що ті, хто працюють таємно, займаються дрібницями. Але це була лише ідея. Пірсон публікувався стільки, скільки міг. Якщо мій батько був Теслею, Пірсон точно був Моржем[141].

У цьому твердженні немає нічого особистого. Слова призначені для приховування, мистецтво — це і є приховування. Істина відкривається в утаємниченості та небагатослівній дисципліні. Я хочу посперечатися щодо загальних питань. Мені здається, Пірсон доходить думки, що музика — найвизначніше з мистецтв, лише через сентиментальність. Чи вірить він у це? Він просто повторює, наче папуга. Безсумнівно, це вплинув на нього містер Локсій. Музика — це мистецтво й заразом символ мистецтва загалом. Найуніверсальніший символ. Але найвидатніше мистецтво — це поезія, бо слова — це душа в найчистішому вигляді, це очищена матерія. Пробачте, містере Локсій.

А тепер щодо найголовнішого. Пірсон помилявся, коли ототожнював свого Ероса із джерелом мистецтва. Навіть попри його слова про те, що один — «просто» тінь другого. Насправді я відчуваю в книжці жар, а не холод. Справжнє мистецтво дуже, дуже холодне. Особливо коли зображує пристрасть, бо її можна зобразити лише так. Пірсон скаламутив воду. Еротичне кохання ніколи не стане натхненням для мистецтва. Хіба для поганого мистецтва, якщо бути абсолютно точною. Душевну енергію до самісінького дна (чи до самісінького вершечка) можна назвати сексом. Мене це не займає. Глибинні джерела людського кохання — це не джерела мистецтва. Демон кохання — не демон мистецтва. Кохання має стосунок до володіння та самовиправдання, а мистецтво — ні. Змішувати його докупи з Еросом, хай навіть чорним, — найтонша й найрозпусніша помилка, якої лише може припуститися митець. Мистецтво не можна плутати з коханням, так само, як і з політикою. Мистецтво не має нічого спільного ані з розрадою, ані з можливим майбутнім. Мистецтво пов’язане лише з правдою, в її найнеприємнішій, найменш корисній, а тому найістиннішій формі. (Агов, ви, хто слухає мене, хіба не так?) Пірсон був недостатньо холодним. Так само, як мій батько.

Але навіть це нічого не пояснює. Пірсон сказав, що кожен митець — мазохіст власної музи. Утім, напевно, тепер він уже й сам зрозумів, що це неправда. (Саме в цьому, імовірно, й ховається ключ до його поразок.) І більшої неправди не існує. Обожнювання фокусується на собі самому. Той, хто обожнює, уклякає, як уклякав Нарцис, аби подивитися на воду. Доктор Марло каже, що митці надають у своїх душах притулок цілому світові. Так. Але в цьому разі вони не можуть бути нарцистичними. І, звичайно, не всі митці гомосексуальні. (Що за дурниці!) Мистецтво — це не релігія, не обожнювання й не нав’язлива думка, яка змушує діяти.