Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

Навіть у своїй вигаданій історії Б. П. не може приховати, що заздрив моєму чоловікові. Здається, ця заздрість була нав’язливою і всежерущою. Йому також було відомо, що мій чоловік, хоча й поводиться з ним дружньо та привітно, часом кепкує з нього й ставиться трохи зверхньо. І від цієї думки він мучився. Часом мені здавалося, що він ні про що більше не може думати. Він сам наївно зізнається, що товаришував з Арнольдом і якимось чином ототожнював себе з ним, вважав його творчість «своєю заслугою», аби не втратити глузд від заздрості й ненависті. Якщо потрібен обвинувач, Б. П. сам чудово впорається. У миті відвертості він також зізнається, що зображує Арнольда упереджено. І це ще м’яко кажучи. (А далі він зізнається, що ненавидить усе людство!) Зрозуміло, що він ніколи не «допомагав» Арнольдові, але Арнольд частенько допомагав йому. Він ставився до нас із чоловіком, як дитина до батьків. Це теж могло б зацікавити психіатра, але я більше не хочу зупинятися на тому, що й так очевидно і що відкрилося на суді.

Його заяви щодо моєї доньки, щодо його почуттів та щодо її почуттів, звісно ж, абсурдні. Моя донька завжди ставилася до нього, як до «кумедного дядечка», і навіть не сумнівайтеся, що жалість, яку вона до нього відчувала, можна сплутати з ніжністю; жалість навіть і є однією з форм ніжності, тож у такому сенсі вона, можливо, і ставилася до нього з ніжністю. Але його палка «пристрасть» до неї — типова вигадка. (Я трохи пізніше розповім, що думаю про її походження й мотиви.) Мені здається, що розчаровані люди, які не знайшли свого місця, мало не все життя віддаються фантазіям. Я переконана, що в них вони знаходять джерело розради, хоча й не завжди безпечне. «Гарна» вигадка дозволяє їм вибрати малознайому людину та уявити, наче вона закохалася в них, намалювати собі палкі та драматичні стосунки. А що Б. П. такий собі садомазохіст, то він, звичайно, уявив собі нещасливий кінець, вічну розлуку, жахливі любовні страждання й таке інше. У його єдиному опублікованому романі (він стверджує, що друком вийшло більше книжок, але насправді він опублікував лише одну) ідеться саме про таке розчароване романтичне кохання, надзвичайно схоже на це.

Ті самі садомазохістські фантазії створили (певна річ, лише в його уяві) ту жахливу сцену на початку книжки, у якій він начебто приходить до нас і знаходить мене в ліжку в спальні нагорі, із синцем під оком і так далі, і так далі. Я кілька разів помічала, що Б. П. полюбляє вдавати в розмовах зі мною й моїм чоловіком, наче йому, звичайно, відомо про наші родинні суперечки. Ми вдвох сміялися над цією його примхою, не помічаючи в ній нічого лиховісного. Можливо, через свою холостяцьку наївність (а по суті, він назавжди залишився холостяком) Б. П. вважав наші буденні дрібні суперечки серйозними чварами. Проте, на жаль, більш вірогідно, що він напівсвідомо вигадував наші незгоди, «приймаючи бажане за дійсне»[139]. Йому не хотілося, щоб «татусь і матуся» жили в злагоді одне з одним. Глибоко в душі він прагнув принизити нас обох і міцніше прив’язати до себе.

Як на мене, варто зізнатися, що існує ще один бік справи, хоча з різних причин (деякі з них очевидні) на суді про це не йшлося. Звичайно, Бредлі Пірсон був закоханий у мене. Ми з чоловіком давно про це знали й теж постійно глузували із цього. Сумно читати вигадки Б. П. про те, як ми кохалися. Через це своє нещасливе кохання він і вигадав пристрасть до моєї доньки. Але ця вигадка — лише димова завіса. Частково тут ідеться про «підміну об’єкта», а частково, боюся, — про звичайнісіньку помсту. (Можливо, значущим був іще й міцний зв’язок між батьком і донькою; про нього в книжці не згадується, але він міг неабияк мучити Б. П. і знову, як часто траплялося, змушувати його почуватися жалюгідно відчуженим.) Я не можу сказати, наскільки його почуття до мене винні в тому жахливому злочині. Боюся, що в грудях у цього нечестивого й нещасного чоловіка сплелися заздрість і ревнощі. Цієї теми (яку я не порушувала б, якби не стикнулася з такою різноманітною брехнею) я більше не торкатимусь.

Нескладно уявити, як цей документ засмутив мене. Правду кажучи, я не звинувачую Б. П. у тому, що він навмисно хоче оприлюднити цю ганебну публікацію. Його принаймні можна зрозуміти: він написав цю вигадану нісенітницю, щоб розрадити себе в тому жорсткому місці й відволіктися від справжнього каяття й докорів сумління. Провину за цю злочинну публікацію я покладаю на самозваного містера Локсія (чи «Люксія», як він, здається, іноді себе називає). Кілька газет натякали, що містер Локсій — nom de guerre[140] сусіда по камері нещасного Б. П., до якого він, схоже, відчув болісну пристрасть. Під цим іменем ховається горезвісний насильник і вбивця, добре відомий музикант-віртуоз, який надзвичайно жорстоко вбив свого успішного друга-музиканта; нещодавно газетні заголовки волали лише про це. Можливо, схожість злочинів зблизила цих двох нещасних людей. Добре відомо, як заздрять одне одному митці.

Насамкінець хочу сказати — і впевнена, що висловлю також думку своєї доньки, з якою тимчасово не підтримую зв’язок, бо тепер вона стала відомою письменницею й живе за кордоном. Я не тримаю на нього зла, бо до нього варто ставитися як до суттєво неврівноваженої, якщо не божевільної людини, і щиро співчуваю його беззаперечним стражданням.

Рейчел Баффін

Післямова Джуліан

Я прочитала історію, а також інші післямови. Гадаю, автори інших післямов не мали такої честі. Це містер Локсій дозволив мені. (З кількох причин, про які я здогадуюся.) Утім, сказати я можу не так багато.

Це сумна історія, сповнена справжнього болю. Для мене це був страшний час, і багато що я забула. Я страшенно любила батька. Це, мабуть, найголовніше, що я можу сказати. Я любила його. Через його насильницьку смерть я мало не збожеволіла. Я мало не збожеволіла під час процесу над Пірсоном.

З того періоду мого життя в спогадах залишилися лише туманні латки, лише окремі сцени. Забуття милосердне. Людські створіння забувають значно більше, ніж зазвичай вважають, особливо після потрясіння.

Від тих подій минуло не так багато часу. Проте для молодої людини ці роки видалися довгими. Тепер мене від тих подій відділяють століття. Я бачу їх у звуженій перспективі й себе серед них — дитиною. Це історія