Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

автора цих фантазій жалість і співчуття. Сумно, що, здобувши «усамітнення», якого, як він сам виголошує, Пірсон завжди прагнув, він спромігся написати лише якусь божевільну підліткову вигадку, а не серйозний витвір мистецтва, про який весь час торочив нам і на який вважав себе здатним.

Я не маю жодного бажання бути злою. Те, що навколо цієї жахливої трагедії знову здійнявся галас, завдало мені чимало страждань. Мені доводиться жити з розумінням того, що життя моє «зруйновано». Я сподіваюся й вірю, що нещастя не зробило мене злою. Я не хочу нікому завдавати болю. До того ж я сумніваюся, що моя щирість може завдати болю Бредлі Пірсону, який, схоже, заховався за непереможними латами своїх власних фантастичних уявлень про те, що сталося, і те, хто він такий.

З приводу його викладення подій мені майже нічого сказати. Загалом це типова «вигадка», яка цікавить лише психологів. Дозвольте мені зауважити, що я не буду й не можу засуджувати мотиви, які змусили Бредлі Пірсона написати це все. (Про мотиви містера Локсія я напишу згодом.) Напевно, найлюб’язніше, що можна сказати: він хотів написати роман, але не зміг створити нічого значнішого за свої безпосередні фантазії. Гадаю, чимало романістів описують пережите нещодавно так, «як буде миліше серцю»[135], проте вони хоча б ввічливо змінюють імена. Б. П. (далі я користуватимусь цим скороченням) стверджує, що у в’язниці знайшов Бога (чи Істину, чи Релігію, чи ще щось таке). Імовірно, усі, хто потрапляють до в’язниці, гадають, що знайшли Бога, інакше їм просто не вдалося б вижити. Зараз я не відчуваю образи, не прагну вендети й не маю особливого бажання змусити його страждати. Його страждання не повернуть моєї втрати. Його нове «віросповідання» може бути щирою вірою, а може, як і вся його історія, бути лише димовою завісою, що приховує його злочинні наміри, у яких Б. П. не розкаюється. Якщо цей роман насправді підказала йому зла воля, отже, ми маємо справу з такою мерзенною людиною, яка збиває з пантелику звичайний суд. Якщо ж (і це більш імовірно) Б. П. повірив чи наполовину повірив у своє «спасіння» та свою історію, значить, перед нами той, чий глузд не витримав постійної напруги. (У момент убивства він точно не був божевільним.) У цьому разі він, як я вже казала, заслуговує на жалість. Я надаю перевагу саме таким думкам про нього, хоча насправді я не знаю та й, чесно кажучи, не хочу знати, що з ним у дійсності відбувається. Коли Б. П. зайшов у ворота в’язниці, він помер для мене й більше мене не цікавить. Скажімо, люті й розгнівані думки про нього лише завдали б мені нових страждань і виявилися б марними й аморальними.

Я недарма називала його фантазії «підлітковими». Б. П. належить до людей типу Пітера Пена. У цій історії він не описує свого тривалого минулого, лише натякає, що мав романи із жінками. Такі, як він, полюбляють натякати на своє минуле й поводитися так, наче їм вічно двадцять п’ять. (Він називає себе підстаркуватим донжуаном, наче між справжніми та уявними перемогами немає жодної різниці! Сумніваюся, що в його житті справді було чимало жінок.) Психіатр, напевно, поставив би йому діагноз «розумово відсталий». Його літературні смаки теж були юнацькими. Він оспівує Шекспіра й Гомера, але я сумніваюся, що він читав першого після школи, а другого — взагалі. Він постійно читав — хоча сам ніколи в цьому не зізнається — посередні пригодницькі оповідання таких авторів, як Форестер[136], Стівенсон[137] і Малфорд[138]. Йому по-справжньому подобалися хлопчачі історії, примітивні пригоди без любовних переживань, де він міг уявляти себе шляхетним героєм, володарем меча чи ще кимось таким. Мій чоловік не раз казав мені це, а якось навіть прохопився про це перед Б. П. Пам’ятаю, що той дуже засмутився із цього приводу й зашарівся, як дівчинка.

Те, як він описує себе, узагалі не має нічого спільного з правдою. Він зображує себе іронічним, уїдливим, стриманим ідеалістом. Те, що він зізнається у «пуританстві», здається самокритикою, але це просто ще один спосіб наголосити, який він високодисциплінований. Насправді він був абсолютно позбавленим власної гідності й мав сміховинну зовнішність. (І ніхто б не сказав, що він здається молодшим за свій вік.) Б. П. був незграбним дерев’яним чолов’ягою, страшенно сором’язливим і боязким, та водночас досить настирливим. Часом відверто набридав. Мав психологічну потребу вдавати із себе митця. Кажуть, так часто буває з невдахами. Удає, наче пише щось і рве написане, вічно повторює, як терпляче чекає і який він перфекціоніст. Я впевнена, що він у житті не розірвав жодної сторінки (окрім книжок мого чоловіка). Він утрачав глузд від друкованого слова й розпачливо прагнув тієї слави, яка була в мого чоловіка. Хотів, щоб його опублікували за всяку ціну, і завжди крутився біля видавців зі своєю писаниною; опублікував би що завгодно. Він навіть якось попросив мого чоловіка замовити за нього слівце перед своїм видавцем. Він узагалі не був ані стоїком, ані аскетом, а більше скидався на хлопчика, який хоче прилаштувати свою коротеньку замітку в шкільний журнал. Підстаркуватий чоловік при цьому навіть має зворушливий вигляд.

Б. П., звісно ж, боляче страждав від своєї неповноцінності. Він був нещасним розчарованим чоловіком, який соромився свого соціального походження, своєї неосвіченості й неабияк стидався своєї роботи, бо вважав, що вона виставляє його на посміховисько. Насправді він був посміховиськом для нас усіх, але не через роботу. До трагедії жоден із нас, згадуючи його, не міг стримати усмішки. Мабуть, він розумів це. Мені здається вірогідною приголомшлива думка, що людина здатна скоїти серйозний злочин, аби лише інші перестали над нею сміятися. Із цієї історії чітко зрозуміло, що Б. П. — людина, яка ненавидить, якщо з неї насміхаються. Увесь його зарозумілий стиль і глузування над самим собою — лише самозахист і спроба запобігти чужим кепкуванням.

Звичайно, описуючи стосунки з нашою сім’єю, він усе перевертає догори дриґом. Він з удаваною скромністю стверджує, наче ми потребували його. Насправді це він потребував нас, був справжній паразит, а часом навіть жахливо надокучав. Він був страшенно самотній, і ми всі жаліли його. Я навіть можу пригадати, як ми вигадували абсурдні відмовки, коли він хотів побачитися, або ховалися, якщо він дзвонив у двері. Найважливішими, безумовно, були його стосунки з моїм чоловіком. Коли він стверджує, що «відкрив» мого чоловіка, це просто смішно. Мій чоловік уже був достатньо відомим, коли Б. П. вициганив у одного видавця право написати відгук на його роман,