Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

Джуліан Беллінґ

Містер Локсій, прочитавши написане мною, зауважив, що я не сказала, на чий бік схиляюся — Пірсона чи матері. Я не бачила їх і не спілкувалася з ними роками. Природно, що я підтверджую (у цілому) версію моєї матері. Утім, слова Пірсона теж правдиві. Щодо містера Локсія, стосовно якого виникають домисли, здається, я знаю, хто він. Він зрозуміє, якщо я скажу, що мої почуття до нього сплутані. Цікаво, чи важить щось для нього правда?

Я відчуваю, що заради справедливості маю додати ще дещо. Гадаю, що дитина, якою я була, кохала того чоловіка, яким був Пірсон. Але словами описати це кохання неможливо. І точно не його словами. Це його літературна поразка.

Післямова редактора

Коли всі потрібні документи вже було зібрано, мій любий друг Бредлі Пірсон помер. Помер у в’язниці від швидкоплинного раку, який виявили невдовзі по тому, як він завершив книжку. Я був єдиний, хто оплакував його.

Зрештою, сказати мені залишилося не так багато. Я мав на думці написати як редактор довгий критичний есей, сповнений моралі. Я з деяким задоволенням чекав, як напишу останнє слово. Але смерть Бредлі зробила довжелезний коментар зайвим. Смерть не може змусити мистецтво замовкнути, вона може лише порадити, де поставити пробіл чи витримати паузу. Тож мені залишається сказати небагато. Почувши голос правди, читач упізнає його. А якщо не впізнає, йому ж гірше.

Не можу втриматися від кількох коментарів (більшість із них очевидна) з приводу післямов. Місіс Беллінґ пише — і почасти це правильно, — що слова призначені для приховування. Але авторам післямов не вдається скористатися цією властивістю слів. Насправді ці люди виставляються напоказ. Скажімо, кожна леді стверджує (чи припускає), що Бредлі кохав саме її. Навіть джентльмен стверджує це. Зворушливо. Утім, це дрібниця, на яку варто було сподіватися. Так само очікуваною стала їхня брехня. Місіс Баффін бреше, щоб захистити себе. Місіс Беллінґ — щоб захистити місіс Баффін. Як доречно спогади місіс Беллінґ утратили чіткість! Цю жалість можна зрозуміти, хоча мати роками не спілкувалася з донькою. «Доктор» Марло, який на суді казав правду, тепер боягузливо відмовляється повторювати її. Я чув, що адвокати місіс Баффін погрожували йому. «Доктор» Марло не герой. І за це ми мусимо пробачити йому. Бредлі, який ніколи не побачив цих сумних «післямов» до свого твору, так би й учинив.

І хай би як учинив, хай би що подумав Бредлі, важко не жахатися дріб’язковості цих авторів. Кожна їхня замітка — самореклама, часом тонка, а часом вульгарна. Місіс Гартборн рекламує свій салон; «Доктор» Марло — свою псевдонауку, свій «консультаційний кабінет», свою книжку; місіс Баффін шліфує вже й так добряче розтиражований образ стражденної вдови. (Коментарі їй не вдалися.) Принаймні вона щиро зізнається, що, коли Бредлі опинився в тюрмі, він помер для неї. Місіс Беллінґ рекламує себе як письменника. До її ретельно написаного невеличкого есею я ще повернуся за мить. (Чи зізнається вона, що Бредлі вплинув на її літературний стиль? Вона теж щосили намагається це приховати!) Напевно, живі завжди можуть обдурити мертвих. Але ця перемога пустопорожня. Витвір мистецтва сміється останнім.

Зібравшись оприлюднити цю книжку, я мав на меті дві речі. По-перше, подарувати публіці літературний твір. За своїм характером я імпресаріо та вже не вперше допомагаю із цим. По-друге, я хотів реабілітувати честь мого любого друга, коротше кажучи, зняти з нього звинувачення в убивстві. Те, що я не дістав жодної допомоги ані від місіс Беллінґ, ані від «доктора» Марло, як я вже казав, не здивувало мене, хоча й засмутило. За довге життя я бачив чимало людських створінь і зрозумів, як мало доброго можна від них сподіватися. Щоб досягти своєї другої мети, я сподівався написати власний довгий аналіз, схожий на досьє детектива, де зазначив би розбіжності, вдався б до припущень і сформулював би висновки. Але я вирішив обійтися без цього. Частково через те, що Бредлі помер. А смерть доручає істину ширшому й вагомішому суду. А ще частково тому, що, перечитавши розповідь Бредлі, відчув: вона сама говорить за себе.

Залишилося дві речі. Одна з них — коротко відзвітувати про останні дні Бредлі Пірсона. Інша — вирішити питання (лише теоретично — факти я залишу на її совісті) з місіс Беллінґ. Почну я саме із цього, хоч і коротко. Мистецтво, моя люба місіс Беллінґ, значно витриваліша та грубіша рослина, ніж здається вам, судячи з вашого надзвичайно літературного допису. Ваша красномовність, яка, боюся, межує з романтикою, ба навіть сентиментальністю, — це красномовність юності. Ви зрозумієте це, коли подорослішаєте в мистецтві. (Можливо, тоді вам навіть випаде честь зрозуміти Шекспірову вульгарність.) Про душу ми завжди висловлюємося метафорично; і цими метафорами варто швидко скористатися й одразу викинути геть. Говорити про душу прямо ми можемо, напевно, лише з близькими людьми. Саме тому моральні філософствування марні. Жодна наука не переймається таким. І не має таких глибин, із яких вам, місіс Беллінґ, або якійсь іншій людині відкрилося б нарешті розуміння, чим живиться, а чим не живиться мистецтво. Чому ви так палко бажаєте поділити того чорного здорованя навпіл, чого ви боїтеся? (Відповідь на це питання може багато пояснити вам.) Сказати, що видатне мистецтво може бути таким вульгарним і порнографічним, як йому заманеться, означає нічого не сказати. Мистецтво має багато спільного з веселощами, грою й абсурдом. Місіс Баффін каже, що Бредлі був посміховиськом. Усі людські створіння — посміховиська. Мистецтво оспівує це. Мистецтво — це пригодницькі оповідання. (Чому ви глузуєте з пригодницьких оповідань, місіс Баффін?) Звісно ж, воно також має багато спільного з істиною, воно створює істину. Але відкрити йому очі на це може що завгодно. Навіть еротичне кохання може. Синтез Бредлі видається наївним, можливо, так і є. За єдністю мистецтва можуть ховатися відмінності, але за відмінностями причаїлася єдність, і як далеко може вдивлятися в цей образ людська істота, а як далеко мусить дивитися митець? Мистецтво наділене власним аскетизмом. Над аскетизмом філософії воно може лише поглузувати.

Щодо музики, про яку місіс Беллінґ різко каже, що вона уособлення всіх видів мистецтва, але не їхня королева: я не схильний сперечатися. Направду, я — саме той, хто може оцінити її аргумент. Я відомий як музикант, але цікавлюся всіма видами мистецтва. Музика зіставляє звук та час і таким чином виявляє останні межі людського спілкування. Проте різні види мистецтва формують не піраміду, а коло. Вони захищають зовнішні