Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

— Овва, які новини. Мені цікаво: чому південь? — Жаррак прошкутильгав до столу й майже впав у крісло. — Хіба вас не чекають дім та справи Альтесштадта?

— Вважаєте, що ще недостатньо занурились у мої справи і маєте право на цей допит? Тоді скажу так: через ваш порив принести справедливість у цей світ — похвальний порив, погане втілення — прихильники квітки у Вінні переживатимуть зараз не найкращі часи. Мене це може зачепити. Ну а ще я вільна людина і дбаю про свою безпеку. Тож вважаю, що Аль-Аканте зараз стане кращим місцем для відпочинку від усього цього.

— Незабаром порошок зникне, і про нього не згадають. Як і про синьку.

— Знаєте, як чинять розумні люди, Престе? Навіть коли чуються на вершині світу за щитами своїх посад чи виняткових умінь? Вони не роблять однозначних ставок і все піддають сумнівам. А наразі, вибачте, маю завершити збори: ваш владика вирішив, що мої знання про зілля Гвеннана вже не стануть тут у нагоді. І якщо ви вважаєте, що ваш Сонцесяйний не забажає отримати у свої руки отруту, то ви дурень, Престе. Або дурень він. Не беруся судити, бо й сам виставив себе нівроку дурнем, коли тримав у руках усі нитки, а дозволив нахабному юнакові обвести себе навколо пальця.

— То наступного разу обачно обирайте сторону. Доброї дороги, герцогу, — кивнув на прощання Жаррак і, змірявши швидко відстань до обох дверей, пішов до тих, котрі були на кілька кроків ближче, бо йому спрагло хотілося потрапити до свого покою, сісти в крісло й не ворушити триклятою ногою до вечора.

Втім, після короткого листа до Канре Жаррак не міг сповнитися спокою і очікував, що король покличе його до себе, з похмурим передчуттям: смерть Археса, схоже, сп’янила Кловіса так, що він міг кинутися на менш помірковані рішення. Проте коли його справді прикликали, коли двері кабінету розчинились і хряснули за чаротворцевою спиною, він не помітив тієї радості, котра панувала тут уранці, по звістці про загибель ворога.

— Престе, чи ваш товариш-алхімік уже покинув палац? — спитав король діловито.

— Коли я бачив його востаннє, він стрімко збирався це зробити.

— Чудово. Герцог повідомив мені своє бажання поїхати на південь, і я сподіваюся, що ми отримаємо від цього віннця знання про те, що сталося з Алессантом. Адже причину смерті так і не оголосили. Та якщо виявиться, що тут не обійшлося без клятого порошку… Я хочу, щоб ви тримали зв’язок із цим герцогом Ельбрахом. Не дамо заразі вирватися й розповсюдитися далі.

Жаррак лякався видати свою наглу радість. У мить, коли він боявся, що смерть правителя Ліру позбавить Сонцесяйного всіх страхів, у мить, коли справа висіла на волосині, тоншій за чар сновиддя…

Король сперся на стільницю, на якій простягнулася вирізьблена в дереві мапа. Права рука правителя лежала тепер акурат на кордоні між Ліром і Франом, а ліва обіймала узбережжя вище від Нісаля і впиралась у гірські хребти, вирізьблені з кристалів.

— Смерть Алессанта Археса — це божий знак, Престе, — палко мовив король. — Це заклик до дії. Після довгого протистояння ми зможемо здобути перемогу, повернути собі владу над півднем і стати надійним щитом між лірським свавіллям і нашими добрими сусідами на сході та півночі. Південці напали на нас, порушивши всі закони чесної війни. Вони розорили наші землі й переполовинили мою гвардію. Та найгірше те, що вони посягнули на святе — на золоту гілку, забажавши зламати її. Зараз ми маємо перевагу і вигідних союзників. Провидіння наказує нам прийняти цей дар і рушити вперед, поки наш ворог ослаблений, поки корона лірської гілки нічийна, а королева-регентка не має й дрібки справжньої влади. Отож ми приймаємо цей знак, приймаємо союз із великою імперією Ермани та їхні умови.

— Ви, мабуть, помилилися, маестро Прест, — голос Адели Ванель нагадував м’яке плетиво. — Віннські гості в цьому домі не бували, відколи мій покійний муж, хай квітнуть йому небесні сади, не повернувся з-під Нортештадта.

Зовні не скидалося, що господиню дому точить хворість чи гарячка, тож Канре не дорікала совість через цей візит. Та приїзд Ельбраха до свого дому Адела заперечувала, як кожен синюшний заперечує попервах хворобу, сподіваючись, що так вона візьме й розтане.

— Пані Адело. — Канре залишила ці слова наостанок, але вичерпала вже все, на що покладалася до того. — Мій чоловік, королівський чаротворець Жаррак Прест…

— І я, спасибі, вже надивилася, як ти цим пишаєшся, дитя.

— Я не дитя для вас, — відказала дівчина, стискаючи віяло. Вона до останку хотіла послуговуватися лише люб’язністю, проте це нічого не дало, тож настав час змінити тактику. — І не для розваги прийшла. Гостя, про якого я запитувала, шукає мій чоловік у справі державної ваги. Цей віннець — зрадник.

— То й що мені? Я не веду справ із віннцями. Як і з королівськими чаротворцями. А якщо ваш чоловік не здатен упоратися зі своєю роботою, то хто йому винен?

— Тих, хто переховує віннця, можуть теж звинуватити в зраді.

Канре сподівалася, що вага цих слів упевнить маестру в її серйозності, проте та лише розправила плечі й відказала:

— То нехай він прийде сюди, ваш маестр Прест, і покаже мені, де я, бідна хвора жінка, переховую зрадників… Які часи, люба Мілен!

Вона простягла руки в бік дверей. Канре озирнулась і помітила там худорляву дівчинку-підлітку, котра ввійшла так нечутно, мов примара, що не торкається паркетної підлоги. Дівчинка присіла в реверансі й завагалася на порозі. Адела мовила:

— Які часи, що вже й королівський чаротворець покидає справи на дружину. Маестро Прест, бачать вищі, вам краще поїхати. Мені більше нема чого повідати вам.

— У такому разі вдячна за теплий прийом, — відповіла Канре й пішла до дверей, сподіваючись, що Сафі дізналася більше, поки говорила з тутешніми служками.

Уже у вестибюлі легкі кроки здогнали її.

Мілен приклала палець до вуст і застережно похитала головою. Канре не зронила й слова: у незрячих гарні чуття. Коли донька пані