Кейтрін Шкроб - Грішна одержимість, Кейтрін Шкроб

У відділку мені нагадують, що надворі я зізнався у скоєному, тож, міцно стиснувши кулаки, повторюю це знову на допиті, а разом з тим розповідаю, що змусило мене накинутися на хлопця. Робітник державних органів, який сидить за столом навпроти мене, уважно слухає з настільки насупленим виглядом, що глибока зморшка проймає усе його чоло. Питання ставить чітко, допитується настирливо. 

— Ви дійсно вважаєте, що я скоїв замах? — питаю наприкінці допиту. — Лиш зламав хлопцю ногу. Бог з ним — компенсую цю шкоду фінансово. Сподіваюся, за ґратами він й сам зрозуміє свою провину. До речі, він отримує лікування під вартою?

— Шановний, ще потрібно довести його провину. Наразі доказів немає, а потерпілий перебуває у важкому стані у реанімації. Одним переломом не обійшлося, — пояснює старший лейтенант. 

Округлюю очі. Невже я наніс йому значно більшу шкоду, ніж здавалося?

— Ви здивовані? — питає він, помітивши мій вираз. — У стані афекту людина здатна на будь-що. Однак… ми ще з’ясуємо, чи раптом це не був спланований замах. Більше схоже на це, тому раджу найняти здібного адвоката. Вас, звісно, судитимуть.

— Я зрозумів, — на серці стає нестерпно важко. Що буде з Еммою? — А зараз Максим у свідомості?

— Життєво важливі функції потерпілого в нормі, але суто завдяки вчасній допомозі кваліфікованих лікарів. 

— Отже, все обійшлося… — видихаю. 

— У будь-якому разі вам доведеться відповісти за свій вчинок. Це був замах, Несторе Вадимовичу. І навряд чи ви знайдете собі виправдання. 

— Якщо суд визнає мене винуватим, то що мене чекає? — в передчутті відповіді перестаю дихати. 

— Не здогадуєтеся? — куточки вуст лейтенанта сіпаються, утворюючи саркастичну посмішку. — Шукайте адвоката!

Лейтенант збирає у стопу папери, нипає у шухляді, при цьому на мене більше не дивиться — усе свідчить, що нашу розмову закінчено. 

— Дозвольте зробити дзвінок другу, — прошу його. — Він знайде мені гідного захисника у суді. Прошу.

Лейтенант морщить носа, але все ж ствердно змахує головою. Зрештою на плечі мого друга Панаса лягає ще одна відповідальність. У мене чимало друзів, але жодному з них я не довіряю, як йому. Панас — тямущий до усіх справ, відповідальний. І я напевно знаю, що він не залишить мене у біді, бо вже були ситуації, коли він доказував свою вірність. 

***

За той час, що я провів у відділку до того, як мене звідси вивезли, я нарешті зміг цілком усвідомити, у яку багнюку впав обличчям. Нестримний запал зіграв злий жарт — я втратив свободу, і, ймовірно, на довгий час. Але найжахливіше у цій ситуації те, що моя донька залишилася одночасно без обох батьків — назавжди без матері й бозна-скільки ще не побачить свого нещасливого татка. 

— Я просто бовдур! Егоїст, який самостверджувався, хоча мав у цей час думати про добробут дитини! — стукаюся чолом у стіл, невимовно себе картаючи за необдуманий вчинок. 

Панас з жалем дивиться на мене. Не бачу, але відчуваю його погляд.

— Припини, Несторе. Ти оступився. Таке буває.

— З ким?! З ким ще таке було, Панасе?! — підіймаю голову.

Мій товариш вже вдруге навідується до мене. Минулого разу ми обговорили найважливіше щодо розслідування загибелі Діни та мого ув’язнення. Цього разу він лише повідомив, що Неля Яківна упізнала тіло своєї доньки, а ще, що досі детектив не натрапив на жодний слід, аби довести причетність Максима до аварії.

— Я найняв для тебе найкращого адвоката, якого лиш знайшов. Кручевський не раз доводив у суді неможливе. Треба вірити у краще, бо більше нічого не залишається. 

— Я все одно сяду, так?

— Ймовірно, Несторе. Але твій захисник спробує довести, що ти не планував вбивати того малого. 

— Однак й не зможе все спирати на стан афекту, адже я їхав до Максима з іншого міста. 

— Стан афекту буває кумулятивний. Ти міг заподіяти шкоду за принципом “останньої краплі”. Так стверджував Кручевський. А якщо він ще й це доведе, то це пом’якшить твоє покарання. Все має виглядати так, наче ти лише хотів поговорити з Максимом, а він тебе спровокував. Аби лиш тільки це щеня не бовкнуло зайвого — за це варто хвилюватися. Потерпілому якраз мають влаштувати допит. До цього до нього не пускали лікарі. 

— Отже, нам треба з хлопцем домовитися. 

— Спробую. 

— Він — музикант. Певно, гроші його зацікавлять, адже завдяки ним хлопець отримає бажану славу. 

— А у тебе є стільки? 

— Знайду! Панасе, я не за себе хвилююся, повір. Я потрібний Еммі.

— Я це знаю. 

Працівник повідомляє Панасу, що у того закінчується час. Однак я ще не все обговорив з товаришем. 

— Ти зможеш домовитися про ще одну зустріч для нас? — питаю його. — Маю до тебе ще одне прохання, досить незвичне. У боргу не залишуся.

Панас киває й зазирає в очі. Я ладен йому довірити все, що маю. Але якщо він раптом повернеться до мене спиною — втрачу все, адже хочу поставити на кін абсолютно всі свої статки. Хіба маю інший вибір?