Стівен Кінг - Інститут

Відчував бадьорість. Була одна пісня, яку його мама вмикала на програвачі, коли прибирала, і зараз він згадав звідти один рядок: «Я звільнюся»[131].

Він підійшов до дітей з палати «А», які вже ставали в коло. Каліша, Нікі, Джордж і Гелен — за ним. Ейвері простягнув руки. Каліша взяла одну з них, Айріс — бідна Айріс, яку можна було би врятувати, якби це сталося хоча б на день раніше, — другу.

Жінка, що тримала варту за дверима, викрикнула щось, якесь запитання, але воно зникло в дедалі гучнішому гудінні. З’явилися цятки, тепер не бляклі, а яскраві, і ставали ще яскравішими. Вогники Штазі заповнили центр кола, закрутилися й замиготіли, ніби стрічка на вивісці перукарні, линучи з якогось глибокого джерела сили, повертаючись зі свіжими й потужнішими силами.

«ЗАПЛЮЩТЕ ОЧІ».

Уже не думка, а ДУМКА, верхи на гудінні.

Ейвері роздивився, щоб упевнитися, що вони це зробили, і сам заплющив. Він очікував побачити свою кімнату вдома чи, може, їхній задній двір з гойдалкою та басейном, який тато надував кожного Дня пам’яті, але ні. За заплющеними очима він — як і всі вони — побачив майданчик Інституту. І, можливо, це не мало б дивувати. Так, його там якось штовхнули, і він плакав, чим погано почав ці останні тижні свого життя, але тоді він завів друзів, гарних друзів. Удома в нього друзів не було. У школі вважали, що він дивак, навіть сміялися з його імені, підбігали й кричали йому в обличчя: «Діксон-Дуріксон». Тут такого не було, бо тут вони всі разом. Тут друзі дбали про нього, ставились як до нормальної людини, і тепер він подбає про них. Про Калішу, Нікі, Джорджа і Гелен. Подбає.

А найбільше — про Люка. Якщо зможе.

Заплющивши очі, Ейвері побачив телефон.

Той стояв біля батута, перед неглибоким ровом, яким Люк протиснувся, щоб пролізти під огорожею. Старомодний телефон, заввишки з п’ятнадцять футів[132], чорний як смерть. Ейвері з друзями й дітьми з палати «А» стоя­ли навколо нього. Вогники Штазі кружляли, яскраві як ніколи, над набірним диском, тоді запаморочливо ковзали над його гігантською бакелітовою слухавкою.

«Калішо, ВПЕРЕД. Майданчик!»

Заперечень не було. Вона відпустила руку Ейвері, але перш ніж у колі з’явилася проріха, яка б перервала силу й зупинила цей образ, Джордж перехопив руку Ейвері. Гудіння тепер було всюдисущим, вони його, звісно, чують у всіх тих віддалених місцях, де інші діти, які також стоять колами. Ті діти почули, як і мішені, задля вбивства яких дітей і позвозили в усі ті різні Інститути. І так само як ті мішені, діти підкоряться. Єдина різниця в тому, що вони підкоряться, усвідомлюючи це, з радістю. Повстання відбувається не лише тут; повстання всюди.

«Джордже, ВПЕРЕД. Майданчик!»

Рука Джорджа відірвалась, і його місце зайняв Нікі. Нікі, який заступився за нього, коли Гаррі штовхнув. Нікі, який називав його Ейвестером, ніби це особливе ім’я, що його можуть використовувати лише друзі. Ейвері стиснув його долоню й відчув, як Нікі зробив те саме. Нікі, завжди в синцях. Нікі, який не робив того, що від нього вимагали, й не приймав ті срані жетони.

«Нікі, ВПЕРЕД. Майданчик!»

Нік пішов. Тепер руку Ейвері стискала Гелен, Гелен із вицвілим панківським волоссям, Гелен, яка навчила його робити перекиди вперед на батуті й пояснювала, як правильно, «щоб ти не вилетів і не розбив свою дурну головешку».

«Гелен, УПЕРЕД. Майданчик!»

Вона пішла, остання з його тутешніх друзів, але замість неї долоню взяла Кеті, тому прийшов час.

Ззовні — глухий звук пострілів.

«Будь ласка, тільки б я не запізнився!»

Це була його остання свідома думка як особи, як Ейвері. Тоді він приєднався до гудіння і вогнів.

Настав час зробити міжнародний дзвінок.

21

Крізь кілька дерев, що залишилися, Стекгаус бачив, як «субурбан» повзе вперед. Світло з адмінбудівлі відбивалося від його хромованих деталей. Авто рухалося дуже повільно, однак наближалося. Стекгаусові спало на думку (надто пізно вже щось змінити, але хіба ж завжди так не трапляється?), що в хлопця, можливо, вже нема флешки, що він міг залишити її з тією поліцейською, Венді. Або десь заховати між цим місцем і аеропортом, щоб останнім подихом обманутого героя був дзвінок їй з повідом­ленням про те, що все пішло не так добре.

«Але що я можу з цим зробити? — подумав він. — Нічого. Маємо те, що маємо».

«Субурбан» з’явився на початку під’їзної доріжки. Стекгаус стояв між автобусом і флагштоком, розвівши руки, ніби Ісус на хресті. Гудіння досягло ледь не оглушливого рівня, і йому стало цікаво, чи Розалінд досі на позиції, чи мусила втекти. Згадав про Ґледіс і сподівався, що вона готова замішати свою бовтанку.

Стекгаус примружився на постать за кермом «субурбана». Неможливо було добре розгледіти, і він знав, що Даґ і Чед узагалі ніхера не побачать крізь затемнені задні вікна, доки ті не вибухнуть, але лобове скло було прозоре, і коли «субурбан» скоротив відстань до двадцяти ярдів (дещо ближче, ніж він сподівався), Стекгаус побачив ремінець повернутої бейсболки, що прорізав чоло водія, і відпустив флагшток. Водій шалено захитав головою. Одна рука злетіла з керма, притислася до лобового скла, і він усвідомив, що його намахали. Трюк настільки простий, як і пролізти під огорожею, але настільки ж ефективний.

За кермом був не обманутий герой. Там була місіс Сіґсбі.

«Субурбан» знову зупинився й почав здавати назад.

— Вибач, Джуліє, нічим не можу зарадити, — промовив Стекгаус і підняв руку.

Стрільба з адмінбудівлі й із-за дерев почалася. В зад­ній частині Передньої половини Ґледіс Гіксон зняла накривки з двох великих відер відбілювача, що стояли під насосом ОВК, який обігрівав і охолоджував тунель доступу до Задньої половини. Вона затамувала подих, вилила вміст пляшок із засобом для миття унітазів у відра з відбілювачем, помішала в кожному відрі ручкою швабри, накрила їх і насос брезентом і кинулася до Східного крила Передньої половини, витираючи обпечені очі. Коли вона бігла по даху, то усвідомила, що той рухається в неї під ногами.

22

— Ні, Треворе, ні! — закричала місіс Сіґсбі. Вона хитала туди-сюди головою.

Зі своєї позиції позаду Тім побачив, як вона піднімає руку й притискає її до лобового скла. Іншою вона перемкнула «субурбан» на задню передачу.

Одразу як авто почало рухатися, зчинилася стрілянина, кулі летіли з правого боку, з лісу, спереду і — Тім не сумнівався — згори. Лобове скло «субурбана» вкрилося дірками. Скло стало матовим і обвисло всередину. Місіс Сіґсбі перетворилася на ляльку, смикаючись, стрибаючи і здавлено зойкаючи після кожного вціляння в її тіло.

— Люку, не піднімайся! — закричав Тім, коли хлопець почав звиватися під ним. — Лежи тихо!

Кулі пробивали задні вікна «субурбана». Осколки падали Тімові на спину. Кров текла по спинці водійського сидіння. Навіть крізь рівне гудіння, яке лунало ніби звідусіль, Тім чув, як над ним пролітають кулі, кожна з негучним дзижчанням.

Лунав скрегіт куль, що вбивалися в метал. Капот «суб­урбана» розкрився. Тім усвідомив, що думає про фінальну сцену якогось старого гангстерського фільму, як Бонні Паркер і Клайд Барроу танцюють смертельний танець, а кулі прошивають їхню машину й тіла. План Люка катастрофічно пішов