Стівен Кінг - Інститут

шкереберть. Місіс Сіґсбі загинула, Тім бачив бризки її крові на залишках лобового скла. Вони наступні.

Аж раптом — крики згори й вигуки справа. Ще дві кулі пробили правий бік «субурбана», одна з них навіть шарпнула комірець Тімової сорочки. Ті дві були останніми. Тепер він чув лише глибокий скреготливий рев.

— Пустіть мене! — шипів Люк. — Я не можу дихати!

Тім відпустив хлопця і визирнув між передніми сидіннями. Він усвідомлював, що його голову можуть у будь-яку мить прострелити, але мусив подивитися. Люк біля нього підвівся. Тім уже хотів був сказати хлопцеві знову пригнутись, але слова застрягли йому в горлі.

«Це не насправді, — подумав він. — Не може бути».

Але це було.

23

Ейвері разом з іншими стояли в колі навколо великого телефона. На нього було важко дивитися через вогники Штазі, такі яскраві й гарні.

«Бенгальський вогонь, — подумав Ейвері. — Тепер треба показати вогонь».

Вогники об’єдналися в бенгальський вогонь десять футів заввишки, який навсібіч розсипався поблиском. Спочатку вогонь тремтів, але тоді групове мислення почало сильніше його контролювати. Він вдарився об величезну слухавку телефона і скинув її з величезної бази. Гантелеподібна штукенція криво приземлилася на гімнастичний снаряд. З динаміка полилися голоси різними мовами, і всі питали те саме: «Алло, мене чути? Алло, ви там?»

«ТАК, — відповіли діти з Інституту одним голосом. — ТАК, МИ ВАС ЧУЄМО! ПОЧИНАЙТЕ!»

Це почуло коло дітей в іспанському національному парку Сьєрра-Невада. Коло боснійських дітей, ув’язнених у Динарському нагір’ї. На Пампусі, острові на сторожі входу в гавань Амстердама, це також почуло коло нідерландських дітей. Коло німецьких дітей почуло це в гірських лісах Баварії.

У П’єтрапертозі, Італія.

У Намвоні, Південна Корея.

За десять кілометрів від покинутого сибірського міста Черскій.

Вони почули, відповіли, стали єдиним цілим.

24

Каліша та інші дісталися замкнених дверей між ними і Передньою половиною. Тепер вони чітко чули постріли, бо гудіння раптово спинилося, ніби десь висмикнули вилку з розетки.

«О, воно нікуди не зникло, — подумала Каліша. — Просто вже лунає не для нас».

Стіни застогнали майже як люди, а тоді сталеві двері між тунелем і поверхом «F» Передньої половини вилетіли, розтрощивши Розалінд Довсон і миттєво вбивши її. Двері приземлилися за ліфтом, химерно вигнуті на тому місці, де були завіси. Угорі дріт, що захищав флуоресцентні лампи, звивався, кидаючи скажені підводні тіні.

Стогін погучнішав, він лунав звідусіль. Здавалося, ніби будівля розриває себе зсередини. Тім у «субурбані» згадав «Бонні і Клайда», а Каліша згадала оповідання По про дім Ашерів.

«Ходімо! — передала вона іншим. — Швидко!»

Вони пробігли повз вирвані двері й розірвану жінку, що лежала під ними в калюжі крові.

Джордж: «А може, ліфтом? Осьде ж він!»

Нікі: «Ти здурів? Не знаю, що діється, але ні в який ліфт я, бляха, не полізу».

Гелен: «Це землетрус?»

— Ні, — відповіла Каліша.

«Розумотрус. Не знаю, як…»

— …як вони це роблять, але це саме… — Вона вдихнула, відчула щось ядуче, закашлялася. — Це саме воно і є.

Гелен: «Щось із повітрям».

— Думаю, якась отрута, — сказав Нікі. «От уйобки, ніяк не вгамуються».

Каліша штовхнула двері з табличкою «СХОДИ», і діти кинулися вгору, тепер кашляли всі. Між рівнями «D» і «C» під ними почали двигтіти сходи. Тріщини зиґзаґами потяглися по стінах. Флуоресцентні лампи згасли, натомість загорілось аварійне світло, розсіюючи жовте сяйво. Каліша спинилася, нагнулася, векнула, тоді кинулася знову вгору.

Джордж: «А Ейвері й решта дітей унизу? Вони ж задушаться!»

Нікі: «А Люк? Він тут? Він ще живий?»

Каліша не знала. Вона усвідомлювала лише те, що вони мусять вибратися, перш ніж задихнуться. Або перш ніж їх задавить, якщо Інститут завалиться.

Титанічний дрож пробіг будівлею, і сходовий марш похилився праворуч. Вона подумала, як би склалася їхня доля, якби вони скористалися ліфтом, тоді відкинула цю думку.

Поверх «В». Каліша задихалась, але тут повітря було краще, і вона змогла побігти швидше. Дівчина тішилася, що не підсіла на сигарети з автоматів, — хоча б щось добре. Стогін стін перетворився на низький крик. Вона чула тріскучий звук порожнього металу і здогадалася, що то розриваються труби й електропроводка.

Усе розривається. Їй згадалося одне відео на ютьюбі, яке вона дивилася, жахливе, але відірватися вона не могла: стоматолог кліщами вириває комусь зуб. Зуб не давався, намагаючись залишитися в яснах, з-під нього текла кров, проте зрештою його висмикнули з корінням. Це було щось схоже.

Каліша дісталася дверей першого поверху, але ті перекосилися, сюрреалістично, ніби п’яні. Вона натиснула, двері не відчинилися. Нікі приєднався, вони натиснули разом. Нічого. Підлога під ними піднялася, тоді з грюкотом упала. Шматок стелі відламався, впав на сходи й зісковзнув униз, дроблячись на шматки.

— Нас тут розмаже, якщо не виберемося! — гукнула Каліша.

Нікі: «Джордже. Гелен».

Він простягнув руку. Сходовий колодязь був вузький, але вчотирьох вони втиснулися перед дверима, плече до плеча, стегно до стегна. Волосся Джорджа залізло Каліші в очі. Гелен дихала їй в обличчя, від неї відгонило страхом. Вони пововтузилися й узялися за руки. З’яви­лися цятки, і двері зі скреготом відчинилися, забравши з собою шматок верхнього одвірка. За ними простягнувся коридор для пожильців, який тепер перекосився набік. Каліша першою вискочила через кривий одвірок, наче корок від шампанського. Вона впала на коліна, порізала руку об світильник, що впав і розсипав увсібіч скло й метал. На стіні, перекошений, але ще висів плакат із трьома дітьми, які бігли по галявині, той, що повідом­ляв про ще один день у раю.

Каліша підвелася, роззирнулася й побачила, що реш­та троє роблять те саме. Разом вони кинулись у кімнату відпочинку, повз кімнати, де більше не житиме жодна викрадена дитина. Двері розчахувалися й захряскувалися зі звуком якихось божевільних оплесків. Кілька автоматів у їдальні перевернулися, розсипавши снеки. Розбиті пляшечки наповнювали повітря гострим ароматом алкоголю. Двері на майданчик вигнулись і застрягли, але скло зникло, а вітерець кінця літа загнав усередину свіже повітря. Каліша потяглася до дверей і завмерла. На мить вона забула, що вся будівля розривається зсередини навколо них.

Перша її думка була, що інші таки втекли, може, через інші двері тунелю, бо осьде вони: Ейвері, Айріс, Гал, Лен, Джиммі. Донна і решта дітей з палати «А». Тоді усвідомила, що насправді бачить не зовсім їх. То були проєкції. Аватари. Як і величезний телефон, навколо якого вони кружляли. Він мав би розчавити батут і сітку для бадмінтону, але і те, і те було на місці, а сітчаста огорожа тяглася не за телефоном, а крізь нього.

Тоді і діти, і телефон щезли. Каліша усвідомила, що підлога знову піднімається і цього разу не збирається гупатись назад. Вона бачила, як розширюється ущелина між кімнатою відпочинку і краєм майданчика. Поки лише дюймів дев’ять, але росте. Їй довелося трохи підстрибнути, щоб вибратися назовні, ніби з другої сходинки.

— Ходімо! — крикнула вона решті. — Швидше! Поки ще можете!

25

Стекгаус почув крики з даху адмінбудівлі, і стрільба звідти припинилася. Він обернувся й побачив щось, що спершу не міг визнавати за правду. Передня половина піднімалася. Якась