Стівен Кінг - Інститут

дорога гладенька й доглянута. Місяць у третій чверті над головою осяяв щілину між деревами, від чого земля набрала кольору кістки. Тім згасив фари «субурбана» й поїхав далі.

16

Третя двадцять.

Ейвері Діксон холодною рукою вхопив Калішу за зап’ясток. Вона дрімала на плечі в Нікі. А зараз підняла голову.

— Ейвестере?

«Буди їх. Гелен, Джорджа й Нікі. Розбуди».

— Що…

«Якщо хочеш жити, розбуди їх. Уже скоро почнеться».

Нік Вілгольм уже прокинувся.

— А ми виживемо? — запитав він. — Думаєш, це можливо?

— Я вас там чую! — Голос Розалінд долинув з того боку дверей, приглушений лише трішки. — Про що ви там говорите? І чому так гудите?

Каліша розторсала Джорджа й Гелен. Вона знову бачила кольорові цятки. Бляклі, але вони були. Цятки проносилися тунелем, наче діти на ковзанці, і це мало сенс, бо певним чином це й були діти, правда? Чи те, що від них залишилося. Це думки, що стали видимими, кружляли, танцювали й вихорилися, ніби блукальці з палати «А». І чи не стали ці діти трішечки живішими? Зовсім трохи? Каліші так здавалося, хоча, може, то лише її уява. Видавати бажане за дійсне. До цього дуже звикаєш в Інституті. Живеш цим.

— Знайте, у мене пістолет!

— У мене теж, леді, — гукнув Джордж. Ухопив себе за пах і повернувся до Ейвері: «Що за кіпіш, Бебі-бос?»

Ейвері подивився на них усіх по черзі, й Каліша побачила, що він плаче. Від цього їй у шлунку поважчало, наче вона з’їла щось не те і зараз виблює.

«Коли це станеться, рухайтеся швидко».

Гелен: «Коли що станеться, Ейвері?»

«Коли я поговорю по великому телефону».

Нікі: «З ким?»

«З іншими дітьми. Дітьми далеко звідси».

Каліша кивнула на двері: «У тієї жінки пістолет».

Ейвері: «Це останнє, про що вам треба турбуватися. Просто рухайтесь. Ви всі».

— Ми всі, — виправив Нікі. — Ми, Ейвері. Ми всі підемо.

Але Ейвері хитав головою. Каліша спробувала проникнути в ту голову, дізнатися, що в ній діється, що він знає, але видобула лише три слова, які раз за разом повторювалися:

«Ви мої друзі. Ви мої друзі. Ви мої друзі».

17

— Вони його друзі, але він не може піти з ними, — озвався Люк.

— Хто не може піти з ким? — запитав Тім. — Про що ти?

— Про Ейвері. Він мусить лишитися. Він — той, хто мусить подзвонити на великий телефон.

— Люку, не розумію, про що ти.

— Мені вони потрібні, але і він також! — скрикнув Люк. — Мені потрібні вони всі! Це нечесно!

— Він здурів, — промовила місіс Сіґсбі. — Тепер ви це, звісно, розумі…

— Заткнися, — гаркнув Тім. — Востаннє тобі кажу.

Вона поглянула на нього, роздивилася обличчя, підкорилася.

Тім повільно провів «субурбан» над підвищенням і зупинився. Дорога попереду поширшала. Крізь дерева він бачив вогні й темний корпус будівлі.

— Думаю, ми на місці, — сказав він. — Люку, не знаю, що там відбувається з твоїми друзями, але поки що ми на це вплинути не можемо. Треба, щоб ти взяв себе в руки. Зможеш?

— Так. — Голос прозвучав хрипко. Він прокашлявся і спробував знову: — Так. Окей.

Тім вийшов, обійшов до пасажирських дверей і відчинив їх.

— І що тепер? — запитала місіс Сіґсбі.

Вона говорила буркотливо й нетерпляче, але навіть у тому бідному освітленні Тім бачив, що вона боїться. І має на це всі підстави.

— Виходь. Далі ти поведеш. Ми з Люком сидітимемо позаду, і якщо надумаєш якусь дурницю, наприклад заїхати в дерево перед тим, як дістанемося тих ліхтарів, я крізь сидіння прострелю тобі хребет.

— Ні. Ні!

— Так. Якщо Люк має рацію стосовно того, що ви робили з тими дітьми, ти багато їм винна. Настав час сплачувати борги. Виходь, сідай за кермо і вперед. Повільно. Десять миль на годину. — Він замовк. — І поверни бейс­болку козирком назад.

18

Енді Фелловз зателефонував з комп’ютерної кімнати стеження. Говорив голосно й захоплено:

— Вони тут, містере Стекгаус! Зупинилися за сотню ярдів від того місця, де дорога повертає на під’їзну доріжку. Фари в них вимкнуті, але від місяця і будівлі світла вдосталь, щоб роздивитися. Якщо хочете, виведу вам на монітор, щоб ви підтвердили…

— Нема потреби.

Стекгаус кинув свій супутниковий телефон на стіл, востаннє глипнув на Нульовий — той, дякувати Богові, мовчав — і подався до дверей. Рація була в нього в кишені, з увімкненим підсилювачем і з підведеним до вуха навушником. Усі його люди були на цьому каналі.

— Зіку?

— Тут, бос. З леді лікаркою.

— Даґу? Чеде?

— На місці. — То був Даґ, шеф-кухар, який у кращі дні іноді сидів за вечерею з дітьми й показував їм магічні трюки, від яких молодші сміялися. — Також бачимо транс­порт. Чорний дев’ятимісник. «Субурбан» або «тахо», правильно?

— Ага. Ґледіс?

— На даху, містере Стекгаус. Усе готово. Тільки змішати треба.

— Якщо почнеться стрілянина, дій.

Хоча тут було вже не «якщо», а «коли», і це «коли» поч­неться за три-чотири хвилини. Може, й швидше.

— Прийнято.

— Розалінд?

— На позиції. Тут дуже гуде. Я думаю, вони щось замислили.

Стекгаус не сумнівався, що так і є, але це ненадовго. Скоро в них будуть клопоти з тим, щоб дихати.

— Тримай позицію, Розалінд. Не встигнеш озирнутися, як будеш на матчі «Сокс» на «Фенвеї».

— Складете мені компанію, сер?

— Лише якщо дозволиш уболівати за «Янкіз».

Стекгаус вийшов назовні. Нічне повітря несло приємну прохолоду після гарячого дня. Він відчув наплив прихильності до своєї команди. До тих, які залишилися з ним. Вони отримають за це винагороду, що б там не сталося, якщо його про це питатимуть. Це важка служба, і вони залишилися, щоб нести її. Чоловіка за кермом «субурбана» обманули, нехай. Він не розуміє, не може зрозуміти, що життя всіх, кого він коли-небудь любив, залежать від того, що вони тут роблять… але вже все. Усе, на що годиться обманутий герой, — це померти.

Стекгаус підійшов до шкільного автобуса, який стояв біля флагштока, й востаннє звернувся до своїх підлеглих:

— Снайпери, зосередьтеся на водієві, зрозуміло? У нього бейсболка назад повернута. Тоді розстрілюєте всю машину, від переду до заду. Цільтеся високо, виб’єте оте темне скло і зможете вціляти в голови. Підтвердьте.

Підтвердили.

— Стрільбу почнете, коли я підніму руку. Повторюю, коли я підніму руку.

Стекгаус став перед автобусом. Поклав праву руку на прохолодну, вкриту росою поверхню. Лівою вхопився за флагшток. І став чекати.

19

— Рушай, — наказав Тім.

Він лежав на підлозі за водійським сидінням. Люк — під ним.

— Будь ласка, не змушуйте мене цього робити, — сказала місіс Сіґсбі. — Якщо дасте пояснити, чому це місце настільки важливе…

— Рушай.

Вона рушила. Ліхтарі наближалися. Вона вже бачила автобус, флагшток і Тревора між ними.

20

«Час настав», — сказав Ейвері.

Він думав, що боятиметься, страх не покидав його, відколи він прокинувся в кімнаті, схожій на його власну, тільки не до кінця, а коли Гаррі Кросс штовхнув його — то й поготів. Але зараз він не боявся.