Стівен Кінг - Інститут

— Що скажеш?

— Не бреше, — сказав Люк. — Йому доведеться зістрибувати сходами, а вони круті. Може впасти.

— Я взагалі тут не мав би бути, — промовив лікар Еванс. Велика сльоза викотилася йому з ока. — Я медик!

— Монстр ти медичний, — сказав Люк. — Ти бачив, як дітей топлять. Вони думали, що вже вмирають. А ти просто записував собі. Були діти, які померли через сильну реакцію на уколи, які ви з Гендріксом їм давали. А ті, хто вижив, насправді зовсім не живуть, правда? Я тобі так скажу: я б тобі зараз із задоволенням став на ногу. Нормально так, п’яткою.

— Ні! — запищав Еванс. Він зіщулився в кріслі й затягнув розпухлу ногу за здорову.

— Люку, — сказав Тім.

— Не хвилюйтеся, — відповів той. — Я хочу, але не зроблю цього. Якби зробив, то був би таким, як він. — Він перевів погляд на місіс Сіґсбі. — А от у вас вибору нема. Вставайте і вперед по сходах.

Місіс Сіґсбі нап’яла бейсболку «Паперової промисловості» і підвелася з крісла настільки гордо, наскільки могла собі дозволити. Люк уже рушив був за нею, але Тім його стримав.

— Ти за мною. Бо ти важливий.

Люк не сперечався.

Місіс Сіґсбі стала на поріг трапа й підняла руки над головою:

— Це Сіґсбі! Якщо там хтось є, не стріляйте!

Люк чітко перехопив Тімову думку: «Не така впевнена, як говорила».

Відповіді не було; жодного звуку зовні, тільки сюрчання, жодного звуку всередині, тільки тихе гудіння. Місіс Сіґсбі повільно спустилася сходами, тримаючись за поручні й намагаючись не наступати на поранену ногу.

Тім постукав у двері кабіни рукояткою «ґлока».

— Дякую, джентльмени. Хороший був політ. У вас іще один пасажир на борту. Забирайте його куди завгодно.

— У пекло найкраще, — сказав Люк. — В один бік, без права повернення.

Тім рушив сходами, остерігаючись можливого пострілу, — він не очікував, що місіс Сіґсбі отак викрикне й назветься. Варто бути обережним. Але не пролунав жоден постріл.

— Переднє пасажирське, — сказав Тім місіс Сіґсбі. — Люку, за нею. У мене буде пістолет, але ти мене прикриваєш. Якщо вона поворухнеться в мій бік, роби свої ментальні чари. Зрозумів?

— Так, — відповів Люк і сів позаду.

Місіс Сіґсбі сіла й пристебнула ремінь. Коли потяглася, щоб зачинити двері, Тім похитав головою.

— Ще ні. — Він став, однією рукою притримуючи двері, й потелефонував Венді, яка була в безпеці в бофортському «Еконо-Лоджі». — Орел приземлився.

— У тебе все добре?

Зв’язок добрий — вона ніби з сусідньої кімнати говорить. «Якби ж то», — подумав Тім, а тоді згадав, куди вони прямують.

— Поки нормально. Зв’яжуся з тобою, коли все закінчиться.

«Якщо зможу», — подумав він.

Тім підійшов до водійського боку й заліз усередину. Ключ лежав у тримачі для чашки. Він кивнув місіс Сіґсбі:

— А тепер можете й зачинити двері.

Так вона й зробила, обдарувавши його презирливим поглядом, й озвучила те, про що думав і Люк:

— Ви виглядаєте просто феєрично по-дурному, коли у вас кепка так натягнута, містере Джеймісон.

— Ну що тут скажеш, люблю Емінема. А тепер заткнися.

14

У темній будівлі «Паперової промисловості Мейну» чоловік колінкував перед вікнами і спостерігав, як засвітилися вогні «субурбана» й авто покотило в бік воріт, що стояли прочиненими. Ірвін Моллісон, безробітний фрезерувальник, був одним із позаштатних спостерігачів Інституту в Деннісон-Рівер-Бенді. Стекгаус міг наказати залишитися Ронові Черчу, але з досвіду знав, що давати наказ людині, яка може не скоритися, безглуздо. Краще використати шістку, яка просто хоче заробити кілька зайвих баксів.

Моллісон зателефонував за номером, заздалегідь запрограмованим у телефон.

— Поїхали, — повідомив він. — Чоловік, жінка і хлопець. У жінки на голові бейсболка, не зміг роздивитись обличчя, але вона стояла на вході літака й викрикнула своє прізвище. Сіґсбі. У чоловіка теж бейсболка, але повернута козирком назад. Хлопець саме той, який вам треба. На вусі в нього пов’язка і величезний синець на пів обличчя.

— Гаразд, — сказав Стекгаус.

Він уже отримав дзвінок від другого пілота «челенджера», який повідомив, що лікар Еванс залишився на літаку. Це добре.

Поки що все добре… ну настільки, наскільки можливо в таких обставинах. Автобус стояв біля флагштока, як і вимагалося. Він розмістить шеф-кухаря Даґа й доглядача Чеда в деревах за адмінбудівлею, де починається під’їзна доріжка Інституту. Зік Йонідіс і Фелісія Річардсон займуть позиції на даху адмінбудівлі, за парапетом, звідки їх не буде видно, коли почнеться стрілянина. Ґледіс почне пускати отруту в систему ОВК, тоді приєднається до Зіка й Фелісії. Ці дві позиції забезпечать класичний перехресний вогонь, як тільки «субурбан» під’їде — принаймні в теорії. Стоячи біля флагштока, тримаючи руку на капоті автобуса, Стекгаус буде як мінімум ярдів за тридцять від перехресних куль. Є ризик, що його наздожене якась заблукана, він знає, але з цим можна змиритися.

Розалінд він відправить на варту під двері тунелю на поверсі «F» Передньої половини. Вона не повинна усвідомити, що її давня й кохана начальниця також на лінії вогню. Ну, й не тільки це. Він розумів: постійне гудіння — це сила. Можливо, її наразі недостатньо, щоб знести двері, а може, й достатньо. Може, вони лише очікують прибуття Елліса, щоб напасти з тилу і спричинити такий самий хаос, як у Задній половині. В овочів недостатньо мізків, щоб придумати щось подібне, але є ж інші. Якщо так станеться, Розалінд буде на місці з її 45-м «сміт-енд-вессоном», і перші, які вийдуть із тих дверей, пошкодують, що не лишилися за ними. Стекгаус міг лише сподіватися, що той триклятий Вілгольм буде на чолі прориву.

«Чи готовий я до цього?» — запитав він себе, і відповідь була наче ствердною. Готовий настільки, наскільки можливо. І все може пройти добре. З іншого боку, вони ж мають справу всього-на-всього з Еллісом. Просто дитина, а з ним якийсь обманутий герой, якого хлопець підібрав по дорозі. За півтори години ця лажа скінчиться.

15

Третя година. Гудіння звучало гучніше.

— Стоп, — сказав Люк. — Отут повертайте.

Він указав на ґрунтову стежку, приховану за здоровенними старими соснами, ледь видну.

— Ти цим шляхом тікав? — запитав Тім.

— Та ні, де там. Вони б мене зловили.

— То як ти…

— Вона знає, — сказав Люк. — А що знає вона, те знаю і я.

Тім повернувся до місіс Сіґсбі:

— Там є ворота?

— Його запитай, — майже виплюнула вона.

— Воріт нема, — сказав Люк. — Лише великий знак, де написано «Експериментальна станція “Паперова промисловість Мейну”» і «Вхід заборонено».

Тім вимушено всміхнувся від виразу чистої люті на обличчі місіс Сіґсбі.

— Малий копом росте, правда, місіс Сіґсбі? Будь-яке алібі розкусить.

— Не треба цього, — сказала вона. — Через вас ми всі троє загинемо. Стекгауса ніщо не зупинить. — Вона повернулася через плече до Люка. — Ти ж читаєш думки, знаєш, що я не брешу, то йому скажи.

Люк промовчав.

— Далеко ще до того Інституту? — запитав Тім.

— Десять миль, — відповіла місіс Сіґсбі. — Може, трохи більше.

Очевидно, вирішила, що тактика повного ігнору нічого не дає.

Тім повернув погляд на дорогу. Проїхавши повз великі дерева (гілля терлося об дах і боки автомобіля), він виявив, що