Джоан Роулінг - Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг

дуже хотіли пускати. Викидайли обійшлися з ним нелюб’язно; чоловік навіть на мить злякався, що його зараз обшукають і намацають ножі, заховані в куртці.

Чоловік здавався тут старшим за всіх інших і злився через це. То все псоріатичний артрит: обличчя вкрилося віспинами, а ще його роздуло від стероїдів. М’язи, напрацьовані боксом, перетворилися на жир; на Кіпрі все було легко, але тепер — ні. Чоловік розумів, що не має шансів з жодною з сотень цих п’яних сучок, які стрибають під диско-кулею. Вбралися вони не як для клубу. Більшість була у футболках і джинсах — ніби зграя лесбіянок.

Де ж Страйкова етажерка з розкішними сідницями і солодкою неуважністю? Високих чорних жінок тут було небагацько; знайти її буде легко. Але чоловік прочесав усе біля бару і весь танцмайданчик, а її не побачив. То було ніби провидіння — коли вона назвала клуб, від якого так близько до його квартири; чоловік собі навіть вирішив, що повертається його богоподібний статус, що всесвіт знов облаштовується зручним для нього чином — але відчуття непереможності було мимолітним, і сварка з Отієї повністю його розвіяла.

Музика гупала у черепі. Краще б він був удома, слухав «Блу ойсте калт», мастурбував на свої трофеї. Але ж він чув, що вона сюди прийде... чорт, та тут стільки людей, що можна було би просто підійти впритул і зарізати її, і ніхто б не помітив, не почув її крику... Де ця сука?

Якийсь гівнюк у футболці «Wild Flag» уже стільки разів штовхнув чоловіка, що кортіло дати йому добрячого прочухана. Натомість чоловік ліктями проклав собі шлях через барну зону і повернувся на танцмайданчик.

Мінливе світло блукало хитким килимом з рук і пітних облич. Проблиск золота — шрам, вишкір...

Чоловік поштовхався крізь натовп. Байдуже, скільки малих хвойд отримає від нього стусанів.

Той, зі шрамом, був у метро. Чоловік озирнувся. Тип, здається, когось загубив: став навшпиньки, роззирається.

Тут щось не так. Чоловік це відчував. Якась підстава. Він підігнув коліна, щоб змішатися з натовпом, і почав пробивати шлях до пожежного виходу.

— Даруй, друже, але ти маєш скористатися...

— Пішов ти!

Ніхто не встиг його спинити. Чоловік вирвався, натиснув на засув пожежного виходу, чкурнув у ніч. Пробіг під зовнішньою стіною, завернув за ріг, там — на самоті — віддихався й обміркував варіанти.

«Ти в безпеці,— казав він собі.— Ти в безпеці. Ні в кого нічого на тебе немає».

Але чи це правда?

З усіх можливих клубів, які могла назвати Стажерка, вона обрала той, від якого дві хвилини до його квартири. Що коли це не подарунок богів, а дещо цілком відмінне? Що коли хтось намагається його підставити?

Ні. Неможливо. Страйк навів на чоловіка копів, але ж вони не зацікавилися. Він точно в безпеці. Ніяк не можна поєднати його і будь-яку з жертв...

Але той тип зі шрамом їхав з ним у метро від «Фінчлі». Чоловік аж завис на думці про те, що це означає. Якщо хтось стежить не за Дональдом Лейнгом, а за кимсь зовсім іншим, він вскочив у велику халепу...

Чоловік зрушив з місця, пішов, час до часу зриваючись на біг. Милиці, колись такі корисні, більше не потрібні — хіба тільки щоб здобути співчуття довірливих жінок, обдурити відділ сприяння інвалідам і, звісно ж, підтримувати образ людини надто хворої й кволої, щоб полювати на маленьку Келсі Платт. Його артрит давно вигорів, хоча й досі приносив сякі-такі статки і дозволяв мати ту квартиру на Волластон-Клоузі...

Чоловік вийшов на парковку і звів очі на свою квартиру. Фіранки були запнуті. Але він ладен був заприсягтися, що не запинав їх.