Вільям Фолкнер - Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер

— А хай тобі! — сказала вона. — Мінні, ти це бачила? Що там міс Коррі?..

— Вона швиденько вдягається, — відповіла покоївка. І тоді я побачив його. Тобто зуб Мінні. Тобто через що саме, — в який, власне, спосіб — я, ти, люди, всі ми запам’ятали Мінні. Вона й без того мала гарненькі зуби, наче виліплені з алебастру й рівно-рівно поставлені надгробки, що вирізнялися на тлі густо-шоколадного її обличчя, коли вона сміялась або говорила. Але це ще не все. Один з передніх її зубів, праворуч угорі, був золотий; на її темному обличчі він панував серед білого блиску всіх інших, аж здавалося, ніби він справді пашить, світячись внутрішнім вогнем чи сяйвом, яскравішим від золота, і врешті виглядало так, наче цей єдиний зуб більший навіть за обидва діаманти міс Реби, разом узяті. (Пізніше я довідався — не має значення як, — що вона вийняла свій золотий зуб і замість нього поставила звичайний білий, як і в будь-кого, і мені стало жаль. Я думав, що коли б я був її раси та в її віці, то охоче б одружився з нею, аби лиш бачити щодня цей зуб у роботі за столом. Одинадцятирічній дитині, мені здавалося, що навіть і їжа, яку він жує, має смакувати інакше, краще).

Міс Реба знов обернулася до Буна:

— Що це ти робив? Із свиньми бабрався?

— Ми влізли дорогою в багнисько, — пояснив Бун. — Ми ж машиною приїхали. Вона стоїть перед будинком.

— Я бачила, — мовила міс Реба. — І ми всі теж. Не кажи тільки, що це твоя. Мене цікавить, чи її не розшукує поліція. Коли так, то забери її звідси. Містер Бінфорд дуже пильнує, щоб поліція сюди не потикалась. Я також.

— З машиною все гаразд, — відказав Бун.

— Гляди ж но, — зауважила міс Реба. Вона знов подивилась на мене й сказала: — Лусьєсе, — ні до кого не звертаючись. — Шкода, що ти раніш сюди не приїхав. Містер Бінфорд любить дітей. Він любить їх і досі, дарма що в нього вже виникли сумніви, — а цей останній тиждень міг би збудити їх у будь-кого, хто тільки не осліп і не оглух. Отже, він виявив таку ласку Отісові, що, незважаючи на свій сумнів, після обіду взяв його з собою до зоопарку. Лусьєс міг би теж піти. Хоча з другого боку, краще б йому й не йти. Коли Отіс і там викликатиме такі ж сумніви, як тут, то він звідти вже не повернеться, — це якщо знайдеться спосіб підіпхнути його досить близько до клітки, аби лев чи тигр могли його дістати, і якщо лев чи тигр схочуть із ним возитись, чого вони, безперечно, не захотіли б, провівши з ним бодай тиждень під одним дахом. — Вона все ще дивилась на мене, а потім додала: — Лусьєсе, — знову ні до кого, власне, не звертаючись. Тоді обернулася до Мінні: — Піди нагору й скажи, щоб ці півгодини ніхто не заходив до ванної. — Потім до Буна: — Маєш одежу на змінку?

— Авжеж, — відказав Бун.

— Ну, то вмийся й передягнись — це пристойне місце, а не кишло яке. Мінні, дай їм Верину кімнату. Вера поїхала до рідні в Падюку. — І мовила до Буна чи, може, до нас обох: — Мінні постелила Отісові на антресолях, і Лусьєс цю ніч може там із ними переспати…

Почулася хода — на сходах, а тоді в холі й у дверях. Цього разу то була здорова дівчина. Я не хочу сказати: дебела, але саме здорова, як от Бун здоровий, тільки що дівчина, та й ще молода. В неї було темне волосся й блакитні очі, і мені спершу видалося, що лице її простакувате. Але до кімнати вона ввійшла, вже дивлячись на мене, і я зрозумів, що це байдуже, яке в неї лице.

— Гей, мала, — сказав Бун.

Вона, проте, ще не звернула на нього ніякої уваги; вона й міс Реба, обидві, дивились на мене.

— Гляди зараз, — сказала міс Реба. — Лусьєсе, це міс Коррі. — Я знов уклонився. — Знаєш, про що мені йдеться? — спитала міс Реба. — Ти привезла свого небожа, щоб він витонченості набрався. А оце вона вже готова для нього. Хоч він і не второпає, що це таке, а тим більше — навіщо. Але ж, може, навчиться бодай мавпувати Лусьєса. Гаразд уже, — звернулася вона до Буна. — Ходіть-но почистіться.

— Може, Коррі піде допомогти нам? — запитав Бун. Він тримав міс Коррі за руку. — Гей, мала, — сказав він знову.

— Не тоді, коли ти на щура болотяного схожий, — відповіла міс Реба. — Хоч у неділю ця нора мусить бути пристойною.

Мінні показала нам нагорі, де та кімната й ванна, дала кожному з нас мило й рушник і вийшла. Бун поклав валізку на ліжко, розкрив її і вийняв чисту сорочку й другі штани. Це були його штани на будень, але ті, святкові, що він мав на собі, потребували перше бензину, а вже тоді можна було б у них на люди показуватись.

— Бачиш? — мовив Бун. — Я ж тобі казав. Я зробив усе, що міг, аби ти взяв з собою хоча б чисту сорочку.

— В мене сорочка не забрьохана, — відказав я.

— Але ж ти повинен щось мати на змінку після купелі, бодай для годиться.

— Я не збираюся купатись, — сказав я. — Я купався вчора.

— І я теж. Але ж ти чув, що казала міс Реба?

— Та чув, — відказав я. — Тільки я ще ніколи не бачив жінки, яка б не примушувала когось купатись.

— Коли ти поживеш у міс Реби ще кілька годин, тоді довідаєшся дещо нового про жінок узагалі і зрозумієш, що як вона каже тобі щось зробити, то краще роби й не роздумуй, робити чи ні.

Він уже витяг свої другі штани й сорочку. Небагато часу треба, щоб витягти тільки штани та сорочку з валізки, але він, здавалося, мав із ними мороку — головне, куди їх подіти, вийнявши; не дивлячись на мене й схилившись над розкритою валізкою, заклопотаний, він тримав сорочку в руці й міркував, де подіти штани; тоді поклав сорочку на ліжко, а штани знов узяв у руку й переклав трохи далі на ліжку, тоді знов узяв сорочку й поклав її, де лежали штани, тоді голосно відкашлявся, підійшов до вікна, відчинив його, вихилився, сплюнув, зачинив вікно, повернувся до ліжка, все не дивлячись на мене, і заговорив уголос, так, наче той, хто перший підходить