Вільям Фолкнер - Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер

— Хіба ж не диво, що так багато може навчитись чоловік і за такий короткий час? І то такого, чого він не тільки не знав раніше, але навіть і гадки не мав, що будь-коли захоче знати, і вже аж ніяк не думав, щоб воно йому придалося на все життя, — звісно, якщо він зберігатиме його з собою, якщо не розкидатиметься ним. Ось хоча б тебе взяти. Ти лишень подумай. Від учора вранці — таж навіть двох днів ще не минуло відтоді, а як багато ти навчився: як вести машину, як без залізниці дістатись до Мемфіса і навіть як витягти машину з багниська. Отож коли ти виростеш і матимеш свій власний автомобіль, то знатимеш не тільки, як його вести, а й як проїхати до Мемфіса і навіть як витягти машину з багниська.

— Хазяїн каже, що коли я настільки виросту, щоб мати свій автомобіль, то не стане вже ніяких багниськ. І дороги всюди будуть такі гладенькі й рівні, що з аукціону продаватимуть автомобілі, які ще не встигли і в вічі багниська побачити, а інші машини то й увесь свій вік його не бачитимуть.

— А певно, певно, — притакнув Бун. — Припустім, що так. Хай навіть і не треба буде знати, як видобутись із багниська, але ти таки вмітимеш це зробити. А чому? Бо ти нікому не віддаси цього свого знаття.

— Кому ж би я міг його віддати? — здивувався я. — І кому воно буде потрібне, коли багниськ уже не стане?

— Гаразд уже, гаразд, — мовив Бун. — Ось лишень послухай хвилинку, добре? Це я тобі не про багниська якісь там кажу. Я кажу тобі про такі речі, що про них чоловік — хлопець — ніколи й не думав раніш, але от він про них дізнався, і колись, як він потребуватиме їх, вони йому будуть, мов знахідка. Бо на кожну річ, що ти про неї дізнався, приходить пора, і вона тобі потрібна, й на щось придатна — звісно, якщо ти ще маєш це знаття при собі, не загубиш його випадково, а то ще гірше — не розтринькаєш легковажно чи й здуру. Розумієш, що я маю на увазі? Ясно я кажу?

— Не знаю, — відказав я. — Певно, що мусить бути ясно, інакше б ти так довго не розводився.

— Гаразд, — сказав він. — Це одне. А тепер друге. Ми з тобою добрі приятелі, відколи знаємо один одного, і вдвох зробили собі непогану мандрівку. Ти навчився кількох речей, що їх ніколи не бачив, ані чув про них раніш, і я пишаюся, що був при цьому й став тобі в пригоді. А нині ввечері ти дізнаєшся ще про кілька речей, що про них, либонь-таки, ніколи досі не думав, — речей, і відомостей, і справ. Чимало хто в Джефферсоні й деінде сказав би, що ти не доріс ще, аби забивати собі голову такими справами. Та це бридня, хлопець, що навчився не тільки сидіти за кермом, але й потрапить довести машину до Мемфіса і витягти її з приватного багниська того сучого сина, і все це за один день, — такий хлопець дасть собі раду в будь-якій халепі. Лише…

Він знов як слід прокашлявся, прочистив горло, підійшов до вікна, відчинив його, сплюнув знову й зачинив вікно. Тоді повернувся назад.

— Ну, і ще третє… Це те, що я силкуюся втовкмачити тобі в голову. Все, що чоло… пару… хлопець бачить і чує, про що він дізнається, хоч би спершу того не розумів і навіть гадки не мав, щоб йому те знаття будь-коли придалося, то колись він таки відчує в ньому потребу й воно йому придасться, — звісно, якщо він ще не розтринькав його, не віддав нікому. І він тоді подякує своїй долі за доброго приятеля, що був йому приятелем, ще коли носив його малого на плечах довкіл стайні, і посадовив його вперше на коня, і остеріг його вчасно, щоб не відкинув і не загубив через забутливість, чи випадковість, чи збіг обставин, чи навіть просто щоб не розпатякав того, що тільки їх двох стосується і більше нікого.

— Себто ти хочеш, щоб я ані хазяїнові, ані татові з мамою, ані бабусі не розповідав нічого, що побачу в нашій мандрівці? Еге ж?

— А чого б і ні? — мовив Бун. — Хіба в цьому нема глузду і хіба це має ще когось обходити, крім нас двох? То ж чого б і ні?

— То чому ж ти так прямо й не сказав? — відмовив я.

Але він тільки нагадав мені про купіль; у ванні пахло ще більше. (Я не хочу сказати: дужче, але саме — більше). Я не вельми знався на пансіонах, отож, може, були й такі, де мешкають самі лиш панії. Я спитав про це Буна, ми вже сходили вниз, сутеніло, і мені закортіло їсти.

— А ти з біса догадливий, бо вони й справді панії, — відказав Бун. — Тільки якщо я побачу, що ти пробуєш підсипатись до котрої з них…

— Я хочу знати, чи тут зовсім не столуються чоловіки? І не живуть?

— Ні, жоден чоловік тут, властиво, не живе, окрім містера Бінфорда, і столування тут теж нема ніякого. Але тут завше збирається досить товариства, після вечері й пізніш так і снують туди-сюди; зрештою, ти сам побачиш. Щоправда, сьогодні неділя, а містер Бінфорд твердо стережеться усяких звичаїв, — жодних тобі танців і пустощів, спокійні й чемні відвідини своїх приятельок, та й то ненадовго. Містер Бінфорд уже допильнує, щоб усе було спокійно й чемно, поки гості тут. Як на правду, то він і в будень не надто попускає. До речі, затям: твоє діло — сидіти спокійно й чемно, бути вдоволеним і прислухатись, бо, може, він схоче щось тобі сказати, а за першим разом він не дуже голосно говорить і не любить щось там удруге казати. Сюди. Вони, здається, в кімнаті міс Реби.

Там були: міс Реба, міс Коррі, містер Бінфорд і Отіс. Міс Реба надягла чорну сукню й мала на собі на три діаманти більше, так само жовтавих. Містер Бінфорд був маленький чоловічок — найменший з усіх у кімнаті, окрім Отіса й мене. Мав він чорний недільний костюм, золоті шпонки, великий золотий ланцюжок біля годинника, густі вуса, тростину із золотою кулькою, котелок, а на столі біля його ліктя стояла чарка віскі. Але найперше, куди