Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

цієї жінки й цієї історії. Хлопець відчуває, як історія розгортається так далеко з погляду простору і часу, що годі й уявити, але пульсування її дзиґотливого серця чутно тут. Просто тут і зараз.

Він знову спокійний. Йому полегшало, адже Макс повернулася. І нехай вони обоє знають, що належать іншим людям, у них є ця кімната, цей танець і ця мить, що напевно важливіше за все інше.

За стінами навколо них лунає дзижчання. Примарні танцюристи зникають одне за одним, аж поки Закарі з Мірабель не залишаються наодинці.

— Не знаю, чи зрозумієш ти колись, як я вдячна тобі, Езро, — каже Мірабель. — За все.

Музика стихає, і танцювальна зала починає тремтіти. Одна зі стін дає тріщину. Підлогу просочує мед.

— Небагато часу залишилося містере Роулінз сер ви отримали свій танець історія скінчилася нам справді вже час.

Застережливе дзижчання лунає зусібіч.

— Я сумував за цим, — зізнається хлопець. — Так сильно сумував. — Насправді він має на увазі не історію.

— Ти тут для того, щоб завершити все, — нагадує Мірабель.

Йому від цього не легшає.

— Що відбувається зараз? — запитує Закарі, адже «зараз» несподівано здається йому важливішим за «далі».

— Це від мене не залежить, Езро. Як я вже казала, я не даю подіям життя, а лише забезпечую можливості та двері. Відчинити їх доведеться комусь іншому.

Мірабель тягнеться вперед і виводить пальцем на стіні лінію зі стільників, а тоді ще одну і ще, аж поки вони не починають згруба скидатися на двері.

Дівчина малює на них ручку, береться за неї і відчиняє. За дверима вимальовується залитий сяйвом зірок ліс із похиленими від важкого листя гілками. Медові хвилі під їхніми ногами облизують поріг, але не перетинають його.

— Бувай, Езро, — каже Мірабель. — Дякую тобі.

Вона вклоняється йому. Танець закінчився.

— Прошу, Максе.

Хлопець теж вклоняється у відповідь, не кваплячись випростатися, адже очікує, що її вже не буде поруч, коли він підведе погляд, однак Мірабель повертається і стоїть простісінько перед ним, вона цілує його, легке торкання вуст до щоки — прощальний подарунок.

Поцуплена мить, перш ніж кінець зіллється з медом і неминучістю. Він не зовсім солодкий. Потім дівчина розвертається й виходить.

Двері за нею зачиняються і тануть на восковій стіні, залишаючи Закарі на самоті в спорожнілій бальній залі, що вже починає руйнуватися.

— Час іти містере Роулінз сер.

— Куди йти? — не розуміє Закарі, але дзижчання змовкає.

Мед вихорами закручується навколо хлопцевих ніг й огортає його. Закарі прокладає собі шлях до сходів і підіймається до лялькового будиночка. Мед не відстає. Бджоли з будиночка кудись зникли.

Порцелянова лялька теж зникла із солярію.

Закарі намагається відчинити вхідні двері, але віск міцно їх запечатав.

Хлопець піднімається сходами та йде повз порожні лялькові спальні й комірчини, аж поки він не знаходить чергові липкі від меду сходинки, що ведуть на горище, захаращене забутими спогадами. А ще на горищі є драбина, яка веде до дверей у стелі.

Закарі розчахує її і вилазить на дах лялькового будиночка. Зупиняється на майданчику й розглядає море. Під паперовим конфеті здіймається бульбашками мед, обертаючи синяву на золото.

Навколо даху під ногами хлопця рояться бджоли. Коли здіймаються і розлітаються, вони дзижчать йому:

— На все добре містере Роулінз дякуємо що були ключем ви були гарним ключем і хорошою людиною нехай щастить у подальших справах.

— Яких подальших справах? — кричить бджолам Закарі, але вони не відповідають. Відлітають у темряву, повз моделі планет і зірок, залишаючи хлопця наодинці із шепотінням моря. Щойно дзижчання стихає, він відчуває, що сумує за ним.

А море починає здіймати свої хвилі.

Мед накриває паперову траву й тече до моря. Маяк падає, його промінь згасає. Мед проковтує берег, наполегливо й нетерпляче тягнучи за собою будинки. Залишається тільки море, що ось-ось проковтне всесвіт.

Море дісталося до будиночка. Замок ламається, і хвилі мчать крізь відчинені двері вгору сходами. Фасад падає і розчахується, демонструючи нутрощі зі стільників.

Човен плаває не так близько, щоб легко дотягнутися до нього, але в Закарі немає інших варіантів. Світ іде на дно.

Коли ти мертвий, тобі не слід так ризикувати. Мед підіймається до колін.

«Це справді кінець, — думає Закарі. — Під цим світом немає іншого світу. Після цього вже нічого не буде». Реальність цих слів вимальовується чіткіше, коли за його спиною іде на дно ляльковий будиночок. Кінець вже тут, і Закарі змагається з ним.

Він підтягується на рейках і пірнає за човном. Послизається й падає в медове море, і мед обіймає його, наче давно втрачене кохання.

Хлопець хапається за борт човна, але заляпані медом руки занадто слизькі, щоб утриматися.

Човен перекидається набік.

Беззоряне море заявляє свої права на Закарі Езру Роулінза. Воно тягне його на дно, відмовляючись випускати на поверхню.

Хлопець намагається ковтнути повітря, однак легені не відчувають потреби, і світ навколо нього розчахується.

На дві половинки.

Як яйце.

Рима стоїть на самісінькому вершечку сходів, що колись вели до бальної зали, а тепер зникають у медовому океані.

Вона знає цю історію. Знає напам’ять. Кожне слово, кожного персонажа, кожен поворот сюжету. Ця розповідь роками гула в її вухах, але одна річ — почути про повінь, геть інша — побачити її.

Вона тисячу разів малювала її собі в думках, але зараз усе інакше. Море темніше, хвилі жорстокіші й піняться, ковтаючи каміння, тягнучи в течію книжки, свічки й меблі. Поодинокі сторінки та пляшки вина знову зринають на поверхню, перш ніж померти так, як їм судилося.

В уяві Рими мед завжди рухався повільніше.

Час іти. Давно вже час, але Рима залишається на місці й дивиться, як течія відступає і знову набігає, аж поки мед не торкається її ніг. Аж тоді дівчина повертається та, ідучи від моря, відчуває, який липкий і тяжкий від меду пруг її сукні.

Беззоряне море супроводжує Риму, поки вона прокладає собі шлях кімнатами й залами, воно рухається за нею назирці, коли дівчина долає останні сходинки, приводячи до цього місця останнього свідка.

Дорогою дівчина щось наспівує, і море слухає її. Вона зупиняється біля вкритої вирізьбленими лозами, квітами й бджолами стіни, у якій, здається, немає дверей, однак Рима витягає з кишені металевий диск завбільшки з монетку й кладе бджілку на отвір у формі бджоли — прохід до Архіву відчиняється перед нею.

Мед наступає їй на п’яти, заливаючи