Роберт Грін - 48 законів влади

розбагатів у Парижі на початку 1820-х років, у нього виникла непереборна проблема: як німецький єврей, аутсайдер для французького суспільства, може завоювати повагу ксенофобських французьких найвищих кіл. Ротшильд добре розумів, що таке влада. Він знав, що його статки забезпечать йому статус, а також те, що в разі соціального відчуження ні статус, ні статки довго не протримаються. Тож він подивився на тогочасне суспільство й замислився над тим, як привабити до себе серця людей.

Благодійність? Французам це байдуже. Політичний вплив? Він уже мав його, але це тільки викликало в людей підозру. Єдине слабке місце, вирішив він, це нудьга. У період реставрації монархії французькі найвищі верстви нудьгували. Тож Ротшильд узявся тратити гроші на розваги для них. Він найняв найкращих французьких архітекторів для проектування садів і бальних зал, запросив Марі-Антуана Карема, найвідомішого французького кухаря, щоб готувати для найрозкішніших паризьких прийомів; жоден француз перед цим не встоїть, навіть якщо за цим стояв німецький єврей. Щотижневі суаре в Ротшильда почали приваблювати дедалі більше людей. Через кілька років він одержав те єдине, що могло забезпечити владу чужинцеві: його прийняло суспільство.

Тлумачення

Стратегічна щедрість — потужна зброя для організації підтримки, особливо для чужинця. Але барон Ротшильд виявився ще розумнішим: він знав, що саме його гроші спорудили бар’єр між ним і французами, роблячи його потворним і непевним. Найкращий спосіб подолати це — витрачати величезні гроші, демонструючи, що для нього французька культура і суспільство важливіші за гроші. Вчинок Ротшильда дуже нагадував знамениті святкування потлачу на американському північному заході: періодично позбуваючись свого багатства під час величезних оргій із гульбою і кострищами, індіанське плем’я символічно утверджувало свою владу над іншими племенами. Основою влади були не гроші, але здатність їх витрачати і впевненість у своїй вищості, яка давала змогу надолужити все, що зруйнував потлач.

Власне, суаре барона Ротшильда відбивали його прагнення ввійти не тільки у французькі ділові кола, але й у суспільство. Циндрячи гроші на свої потлачі, він сподівався показати, що його вплив простягався далі за гроші — до коштовної царини культури. За допомогою грошей Ротшильд міг здобути соціальне прийняття, але підмурівок підтримки — єдине, чого гроші не могли купити. Щоб здобути свої статки, він мав їх витрачати. Тобто стратегічна щедрість — здатність бути гнучким зі своїми статками, змусити їх працювати — не купувати об’єкти, а завойовувати людські серця.

Дотримання закону 3

Величезна влада Медічі в ренесансній Флоренції спиралася на статки, зароблені банківською справою. Але в багаторічній республіці Флоренції сама ідея про те, що гроші дають владу, суперечила величним демократичним цінностям міста. Козімо де Медічі, перший славетний представник родини, давав цьому раду, ніде не висовуючись. Він не хизувався своїм багатством. Але вже на час повноліття його онука Лоренцо в 1470-х роках статки родини були величезними, а їхній вплив надто помітним, щоб його можна було приховувати й далі.

Лоренцо вирішив проблему на свій розсуд, розробивши стратегію відвертання уваги, якою багатії відтоді й користувалися: він став найвідомішим в історії патроном мистецтв. Лоренцо не лише давав гроші на малярство, а й створив найкращі в Італії навчальні майстерні для молодих художників. Саме в одній із таких шкіл його увагу привернув молодий Мікеланджело, і Лоренцо запросив юнака жити у своєму домі. Те саме він зробив і для Леонардо да Вінчі. Леонардо і Мікеланджело відплатили йому за щедрість, ставши лояльними митцями в його стайні.

Під час зіткнень із ворогами Лоренцо завжди застосовував зброю меценатства. Коли в 1472 році Піза, традиційний ворог Флоренції, загрожувала повстати проти неї, Лоренцо погамовував людей, надаючи фінансування Пізанському університету, який давно вже втратив свій вплив, а був колись гордістю і радістю міста. Пізанці не мали захисту від такого підступного маневру, який водночас підсилював їхню любов до культури і гасив бажання битися.

Тлумачення

Лоренцо, безумовно, любив мистецтво, але він також був свідомий того, що патронування мало й практичну мету. У Флоренції тієї епохи банківська справа не була найпопулярнішим способом заробляння, і як джерело влади її не поважали. Мистецтво було на протилежному полюсі — полюсі квазірелігійної трансценденції. Витрачаючи гроші на мистецтво, Лоренцо відводив думку людей від непривабливого джерела багатства, виставляючи себе значним паном. Стратегічну щедрість найкраще використовувати, щоб відвернути увагу оточення від непривабливої дійсності й оповити себе киреєю мистецтва або релігії.

Дотримання закону 4

Луї XIV мав орлине око на стратегічну силу грошей. Коли він зійшов на трон, впливові вельможі постійно дошкуляли монархії й схилялися до заколотів. Тож Луї доводив аристократів до зубожіння, змушуючи їх циндрити гроші на збереження свого становища при дворі. Роблячи їх залежними на щодень від королівської щедрості, він міцно тримав їх у руках.

Потім, завдяки стратегічній щедрості, Луї поставив вельмож на коліна. Ось як це відбувалося: варто було королю помітити впертого царедворця, як він використовував свої багатства, аби приготувати ґрунт. Спочатку король ніби ігнорував його, змушуючи нервувати. Потім чоловік раптом дізнавався про призначення сина на добре оплачуване місце, про те, що в його рідних місцях проведено щедрі виплати, про те, що йому подарували картину, яку він давно хотів мати. Усі подарунки йшли від Луї. Нарешті, через кілька тижнів або місяців Луї звертався до царедворця з проханням про послугу, яка була потрібна королеві від самого початку. Людина, яка колись присягалася повалити короля, втрачала бажання змагатися з монархом. Відвертий хабар обурив би чоловіка, а от на такий підступ ради нема. Якщо Луї бачив, що земля тверда і ніщо в ній не проросте, він спочатку розм’якшував ґрунт і вже тоді сіяв, що йому треба.

Тлумачення

Луї розумів, що в ставленні до грошей у нас глибоко вкорінений емоційний складник. У дитинстві наші складні почуття до батьків зосереджуються довкола подарунків, ми сприймаємо дарування як знак любові і схвалення. І цей емоційний складник лишається назавжди. Одержувачі подарунків, зокрема грошових, раптом стають уразливими, як діти, особливо якщо дарує поважна людина. Вони не здатні протистояти цьому, їхня воля розм’якшується, наче ґрунт, який розм’якшував Луї.

Найбільший ефект дає подарунок, який з’являється нізвідки. Він має вирізнятися тим, що такого ніколи нікому не дарували, або дарувальник раніше байдуже ставився до одержувача. Що частіше ви даруєте конкретним людям, то менш дієвою стає ця зброя. Якщо вони не сприймуть ваші подарунки як щось само собою зрозуміле, що було б межею невдячності, то образяться на таку ніби благодійність. Сюрприз дітей не зіпсує, але триматиме їх у послуху.

Дотримання закону 5

Антиквар Фушімія, який жив у місті Едо (давня назва Токіо) в XVII столітті, якось зупинився в сільському чайному будиночку. Насолодившись піалою чаю, він кілька хвилин розглядав її та, заплативши за неї, забрав із собою. Місцевий ремісник бачив це, почекав, поки Фушімія піде, а тоді спитав стареньку