Бетсі Прусс - Академія дружин драконів, Бетсі Прусс

Глава 49

Лукаш усе ще стояв на порозі, здивовано дивлячись на мене та притискаючи одяг до тіла.

—Ну. Чого дивишся? —трохи роздратовано запитала, підриваючись з ліжка. —Йди сніданок нам готуй, чи що.

—Я? Сніданок? —так щиро здивувався чоловік, що мені навіть смішно стало. Він що, ніколи не готував?

—Ти. Сніданок. Чи ти тільки коханням займатись вмієш?

—Взагалі, ще державними справами можу займатись, але то таке. —щебетала ця пташка, доки я виштовхувала його з своєї кімнати.

—Йди і приготуй нам щось. Я спущусь за п’ять хвилин. І одягнись, будь ласка, бо як прийде моя мама... загалом, одягнись.

І, не чекаючи на відповідь, гримнула дверима перед його носом.

З одного боку я повинна зараз нервувати, а мені навпаки, спокійно та смішно. Неначе усе так і повинно бути. З ним. Поруч.

Струснувши головою та відігнавши наполегливі думки про весілля, я кинулась до телефону.

—Алло. —почула сонний голос подружки і ледь не запищала від радості.

—Ти не повіриш якого я мужика знайшла!

В трубці пролунав хрип, а потім Нана почала пищати, мов божевільна. Що, через телефон побачила цього грецького бога?

—Орисіяє! Це справді ти?

—Ні, мама твоя. Ну що за питання? Звісно ж, я.

Мдааа, мій День Народження ми відсвяткували на славу, якщо навіть Нана сумнівається у тому, що розмовляє зі мною.

—Де ти була? І де зараз? Я вже їду!

—Як це, де була? Вночі з вами, а зараз вдома.

—Ти з глузду з’їхала? —те, як хекала подруга, стало зрозуміло, що вона одягається. Щось падало, вона лаялась, як завжди, а потім знову починала молоти дурню. —Тебе три місяці не було! Тебе і поліція шукала, і ми, навіть клуб закрили через твоє зникнення.

—Як це, зникла? Мене всього ніч не було!

Або моя подруга зараз з розуму зійшла, або це крутий розіграш. Ага, дуже смішно.

—Та мені не віриш то в інтернет зайди. Вбий своє ім’я і там буде тисячу статей. Нікуди не йди, я вже їду.

Щось вставити я не встигла, так як Нана швидко поклала трубку. На моєму мобільному була дата 18 серпня, а мій день народження 17 травня. Не зрозуміла.

Гаразд, спробуймо ще Інтернет.

Вбивши “Вуж Орисія Семенівна” відразу ж натрапила на свої фото. Тут я танцюю, а тут я взагалі підліток, далі були фото моєї матері. Ну, як матері, мачухи, але любила вона мене, як рідну. Напевно, через те, що своїх дітей не могла мати.

Мама сиділа в якійсь студії та плакала, молила віддати мене, живою чи мертвою. Що це за дурня? Я все більше й більше вагаюсь у своєму здоровому глузді.

Тоді я вирішила відкрити статтю, коротеньку, але змістовну.

“Дівчина святкувала свій день народження, як раптом пішла до туалету і не повернулась. На камерах видно, як вона заходить в туалет нічного клубу “Бенн” але, на жаль, назад вона не повернулась. Жодних слідів, зачіпок немає. Подивимось, що на це скажуть її друзі.”

Нижче було відео, на якому Нана разом з Булатом щось жваво розповідали. Зробивши звук по гучніше, ввімкнула.

—Вона запевняла, що бачить якогось хлопця! —емоційно вигукнула подруга, очі якої еретворились на п’ять копійок.

—А потім сказала, що це чергові галюцинації. Вона не в собі була. І це точно містика! —загадково прошепотів Булат, що вічно вірив тільки у магію, вампірів та перевертнів. От дурень! Яка містика?

—Остання її бачила Тіна, але й вона зникла.

Куди це Тіна зникла???

—Тіна.. хто це? —запитав чоловік у солідному костюмі.

—Це наша подруга. Точніше, давня знайома. Ми вчились разом, трохи спілкувались. —почала Нана, але тут же залилась гіркими сльозами. —Ми не знаємо, де вона.

—Загалом, Тіна була подругою Орисії. Але вона не спілкувалась з нею так часто, як з нами. —потріпавши подругу за плечі, знову відповів Булат.

—Тоді останнє запитання.

Дослухати я не встигла, як мобільний з моїх рук вирвали та вп’ялись грізним поглядом. Навіть мені страшно стало.

—Гей! —діставши з кутка усю свою сміливість, різко підвелась. Чорт, і зараз я йому ледь не в пупець дихаю. —Віддав мій телефон.

—Я приготував нам сніданок. —ігноруючи моє запитання, Лукаш вмить змінився в обличчі та став більш привітнішим. Але те, як він щойно себе повів, мені геть не сподобалось. Те, що він красень, не значить, що керуватиме мною, мов лялькою. Ага, обійдеться.

—Телефон! —більш наполегливо мовила, простягаючи долоню.

—Орисія, я чоловік! Ти повинна мене поважати! —грізно проричав цей безсмертний, а мені щиро захотілось засміятись йому в обличчя.

—Я нікому нічого не повинна. А тепер віддай мій телефон.

Коли наші погляди зустрілись, в мені прокинулось незнайоме бажання опустити голову. З чого б це? Хто він такий, аби я голову опускала?

—Після сніданку.

Нічого більше не пояснюючи, він вийшов з кімнати, а я, мов остання дурепа, пішла за ним.

—Не знаю, що ти більше за все любиш, тому замовив усього по трохи.

—Замовив? —він же сказав, що приготував сніданок.

—Готувати я не вмію. Тому знайшов найближчий ресторан та замовив їжу сюди. Сподіваюсь, ти не проти?

—Та ні.

Мені навіть на краще. Не доведеться жувати горілу яєшню або ще гірше, макарони з кетчупом. Ресторанну їжу я люблю.

Коли ми спустились до кухні, я помітила на столі смачненьку піцу, роли, апельсиновий сік і навіть салат з морепродуктів. Нічого собі, сніданок.

—Все дуже скромно, але нам вистачить. —переминаючись з ноги на ногу, мовив Лукаш. Скромно? Він знущається?

—Та... та тут на тиждень їжі! Дякую.

Я швидесенько всілась за стіл і вже хотіла накинутись на їжу, як рука сама собою потяглась до серветок. Відколи це в мені манери прокидаються?

Чоловік сів навпроти мене та повторив мій жест. Спочатку вправно розстелив серветку на колінах, а потім почав манірно поглинати їжу. Поводить себе, мов аристократ минулого століття.

Помітивши мій прискіпливий погляд, натягнуто посміхнувся та трохи зігнувся в плечах. Ну ось, інша справа.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍