Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик та падіння імперії

це той «лісний», якого я збив зі стіни. Ось револьвер у його руці. Звичайній руці, людській. Зі стіни ще стріляли. Там залишився один. Зняв його, покотився по землі, бо мої супротивники одразу почали стріляти в мій бік. Вони припали до землі, в них важко було поцілити. — Здавайся, тварюко! Хто це такий? Як він сюди пробрався? — почулися крики.

Я перекотився ліворуч, вистрелив і покотився праворуч. Я був у тіні стіни, місяць не допомагав побачити мене. Перекотився ще, за кут кам’яного сараю. Наче кіт по паркану, здерся по стіні й опинився на даху. Вистрелив звідти. Кулі зацокотіли поруч. Я принишк, зняв один чобіт і кинув у двір. Чобіт упав.

— Він тут! — Постріли, вороги дірявили мій чобіт. Я ж побіг дахом сараю під самою стіною. — Це не він! Чобіт! — Негідники дуже швидко здогадалися. — Він на сараї! Треба підпалити його!

Я вже був не на сараї. Обережно зліз і почав скрадатися уздовж стіни.

— Де він? Виходь, падло, тобі звідси не втекти! Виходь! — кричали вони.

Я побачив сходи. Зняв і другий чобіт, кинув у бік переслідувачів. Знову стрілянина, під час якої я забіг на стіну. Почав скрадатися під зубцями.

— Знову чобіт! Скільки їх у тебе, падло? Де ти є? Це, мабуть, той прикажчик, що жив у Литвинихи! — гомоніли голі чоловіки, що бігали по двору зі зброєю у руках. — Він згорів! Разом із тою дівкою!

— Це Підіпригора! — крикнув хтось, я аж сіпнувся. З хати обережно визирнув Крамський. Великий лісник, весь у крові, тепер уже не тільки чужій, бо я поранив його.

— Що? Підіпригора? Іван Карпович? Найкращий сищик імперії! Що йому тут робити? — загомоніли негідники.

— Його викликала та сучка! Вона щось запідозрила, коли ми викрали її дівку. Капітоліна була знайома з ним або пообіцяла багато грошей. Так, Іване Карповичу? — крикнув Крамський. Я босоніж скрадався по стіні. Знайти дерево біля стіни, злізти по ньому і спробувати втекти — єдиний мій шанс. Я міг спробувати поцілити у Великого лісника, але мене б миттєво розстріляли на стіні. — Ти десь тут, і тобі не втекти. Ані з фортеці, ані з острова! Не втекти! Шукайте його, в нього вже немає набоїв! Запаліть лампи та смолоскипи!

Наказ чоловіка швидко виконали. І невдовзі вже у дворі фортеці стало світло. Я скрадався по стіні. Якщо вони здогадаються, що я там, мені доведеться стрибати з неї. Я точно зламаю ноги, і тоді все... Чорт, померти від рук якихось диявольських злочинців! Я зупинився, бо побачив якусь тінь. Не повірив, помацав і ледь не зареготав. Бо на стіні, поруч із воротами, стояв кулемет. На високій металевій станині, щоб зручно було стріляти зі стіни. Мабуть, хлопці готувалися до осади. Але вони не готові були до того, що хтось стрілятиме зі стіни всередину фортеці. Я перевірив набої, почав повертати кулемет.

— Щось нагорі! Він на стіні! — вони почали дивитися угору, коли я відкрив вогонь. Черга за чергою, я косив їх у дворі фортеці, наче траву. Деякі намагалися стріляти, але більшість спробувала втекти. І тих, і інших я вбив. Але Крамський, цей клятий Великий лісник, устиг сховатися у хаті. Здається, він єдиний залишився живий.

— Іване Карповичу, у мене дівки! Дві ще живі! Я вб’ю їх, якщо ти полізеш до мене! — крикнув Крамський. — Знаєте, як я здогадався, що це ви? За вашою обпаленою рукою! Коли ви їли, слуги придивилися до вашої руки, сповістили мене! Але я думав, що ви згоріли. Та ви виявилися хитріші. Тільки звідси вже вам точно не вибратися! Що скажете, Іване Карповичу?

Я мовчав. Побачив вогні в лісі. До фортеці швидко наближалися ті вершники, яких не взяли всередину. Хлопці в білому вбранні, ще не достойні кривавих оргій.

— Що трапилося, що відбувається? — кричали вони. — Ми чули, що Володар лісу прийняв першу жертву! Але чому стрілянина?

Я підпустив поближче.

— Володар лісу незадоволений вашими жертвами і оголошує вам війну! Володар лісу захопить усю губернію! — заверещав я і дав кілька черг по натовпу. Крики, люди в білому вбранні кинулися тікати. Я ще посік дерева з кулемета. Хлопці тікали. Я був упевнений, що вони не повернуться. Спустився до хати.

— У мене ще живі дівки, не підходь! — кричав Великий лісник. — Ось, послухай!

Я почув чи то стогін, чи то хрип. Я бачив, що вони з ними робили. Тож не вагався. Підібрав смолоскип і кинув усередину. Постріл.

— Не заходь, я вб’ю їх! — верещав Великий лісник. — Що ти хочеш? Хочеш бути з нами? Будеш! Хочеш отримати грошей? В нас є багато грошей! Що тобі потрібно, Іване Карповичу?

— Твоє життя! — крикнув я.

— Я вб’ю їх! Ти ж не любиш, коли вбивають дівчат! Чи любиш? Може, ти мріяв і сам убивати? Іване Карповичу? Хотів би потримати ніж на пульсі горлянки? Ми влаштуємо це! За кілька місяців! Нові жертви! Десяток! Чи два! Скільки захочеш! Ми можемо вбивати, скільки забажаємо, ми господарі повіту! І маємо на це право! Так влаштований світ! Сильні їдять слабших! Ми вбивали тих дівок, бо мали право, бо ми — володарі життя! А мужики мусять підкорятися і терпіти! А ще боятися! Будь із нами! Іване Карповичу! Ти ж давно йшов до того, щоб стати зі слабкого сильним, щоб стати господарем життя! Ми влаштуємо це!

— Ти горітимеш у пеклі! Але спочатку тут! — крикнув я.