Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик та падіння імперії

що залишилися, почали бити у барабани. Мабуть, від жаху. Я теж бив. Думав, що робити. Мені було страшно за дівчат. У мене був браунінг. Але всі вершники озброєні, війни не буде. Буде полювання за мною на острові, з якого мені не втекти. А ще болото навколо, від одної думки про яке мені робилося зле.

— Ми принесли жертву Володарю лісу! — гучно сказав Крамський і струснув дівчиною, яка безсило висіла на коні.

— Ми принесли жертви! — повторили ті вершники, які поїхали за Крамським.

— Ми поважаємо договір! — промовив Крамський.

— Ми поважаємо договір! — повторювали за ним.

— Прийми наш дар, о Володарю лісу!

— Прийми наш дар, о Володарю лісу!

Крамський підняв руку, запанувала тиша, яку порушували лише важкі подихи переляканих вершників, сопіння коней та тріск смолоскипів. Потім загриміло щось, і у стіні відчинилися ворота. Крамський, чи то Великий лісник, як його тут називали, озирнувся, зітхнув.

— Ми йдемо, браття, — сказав він, і в голосі його було хвилювання.

— Успіхів вам! — сказав натовп.

Великий лісник заїхав у фортецю. З ним інші вершники з дівчатами. Вони пройшли у ворота в стіні, які майже одразу зачинилися. Чоловіки в білому, що залишилися, почали бити в барабани і славити Володаря лісу. Потім повернули коней і рушили до берега. Я трохи поїхав з ними, а потім відстав. Повернув у ліс, зірвав з себе біле вбрання, важко дихав. Що це в біса таке тут коїлося? Залишив коня і побіг до фортеці. Був обережний, бо бачив тіні «лісних», що сторожували на мурах. Вони не рухалися, але ж вони були з дерева, для чого їм рухатися? Я обійшов невелику фортецю. Мацав дерев’яні колоди. В одному місці побачив, що біля самого муру росла сосна. Зняв ремінь зі штанів, надягнув на руки, стиснув стовбур ногами і почав неспішно підніматися. Це було важко, тим більше, що я намагався підніматися тихо. Час від часу давав відпочинок руками. Десь хвилин за десять видерся на дерево. До зубця фортеці було далекувато. Я почав розхитувати дерево, а потім стрибнув і повис на стіні. Якби я впав, то зламав би ноги, але втримався, висів. Прислухався, чи не почули мене «лісні», що сторожували на стінах. Тиша, жодного руху. Я підтягнувся, заліз на стіну, перевалився через зубці, присів у їхній стіні, намагався вгамувати серце, яке дуже билося. Почекав трохи, заспокоївся, набрався сил, пішов стіною. Було темно, тому побачив «лісного», вже коли він був поруч. Я завмер, схопився за браунінг. Збирався стріляти в голову, очікував нападу, але «лісний» був нерухомий. Я обережно підійшов і тут уторопав, що це опудало якесь, поставлене на стіну так, щоб із лісу було видно, наче стоїть стражник.

Пройшов ще трохи, знайшов сходи. Пішов униз. Розумів, що ризикую, але за дівчат хвилювався. Спустився у двір фортеці, де була велика хата з зачиненими вікнами. Підійшов до дверей. Замкнені. Пішов уздовж хати. Складена була з дебелих дерев’яних колод. Вікна вузенькі, та ще й зсередини старанно завішені фіранками. Більше нічого. Двічі хату обійшов, а як у неї залізти, не знав. Ну не стукати ж. Коли почув, що відчинилися двері. Я присів у темряві, визирнув обережно з-за рогу, побачив, що якийсь чоловік побіг. Голий, чи що? Бо чого так виблискував у світлі місяця? А потім розляглося гучне виття, від якого аж мороз по шкірі. Таке гучне, що його мусили почути не тільки на всьому острові, але й на берегах болота. Що могло так вити? Он десь удалині, мабуть на березі, забили барабани, почулися співи та крики. Я швиденько побіг до дверей. Забіг у сіни, в куток забився. Чоловік повернувся, зачинив двері на вулицю, побіг через сіни до хати. Відчинив двері, а там такий крик, що мене аж підкинуло.

Дівчата кричали, та так страшно, що забув я про все. І про хитрість, і про план, і про те, як відступати і що потім робити. Просто ускочив до хати і заверещав від люті. Те, що я побачив при світлі кількох великих ламп, описати не можу, бо краще про таке не знати людині. Скажу лише, що у кімнаті було десятки зо два чоловіків, усі голі і всі у крові. Не у своїй крові, а в крові безневинних жертв, частина яких була вже мертва, а частину вони різали ножами і рвали зубами, наче скажені. Я почав стріляти у чоловіків. Декого я знав. Управитель Крупницький помер першим, потім становий пристав, далі лісник, Нікіфоров. Негідники верещали, намагалися сховатися, коли у мене закінчилися набої. Я побачив, що їхній одяг складено на столі в кутку. Там же була і зброя. Револьвери та шаблі. Я хотів схопити шаблю і рубати їх на шматки.

— До зброї! — крикнув Крамський, який після першого ж пострілу впав на підлогу. Тепер підхопився і кинувся до столу. І ті, що залишилися живими, а їх було близько півтора десятка, кинулися за ним. Я встиг замінити обойму і підстрелив Крупницького, який схопив револьвер, але другий негідник уже вистрелив. Я кинувся з хати. Кулі летіли мені услід. — Убити гада! — заверещав Крамський. Я тільки поранив його, не вбив!

Я вискочив із хати, і тут пролунали постріли зі стін. Здається, там були не тільки фальшиві, але й справжні «лісні». Я перекотився в темряву, ще постріли. Я вистрелив на вогники з дул. Скрик — і тіло полетіло вниз. Ці «лісні» виявилися не такими вже нездоланними для куль. З хати почали вибігати негідники. Я зустрів їх пострілами. Але набої в мене швидко закінчилися. Були ще набої розсипом у кишені, але їх треба було зарядити в обойму. Я підхопився і побіг.

— Лови гада! — верещали негідники і стріляли. Я біг під стіною, в її тіні. Перечепився об щось, покотився. Якісь гілки! А,