Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик та падіння імперії

— Так, Іване Карповичу, про це не турбуйтеся. Може, треба покликати на допомогу Котовського, він відгукнеться.

— Ні, він буде занадто помітний. А я хочу діяти несподівано. Не хвилюйтеся, все буде добре. І дайте телеграму чоловікові, щоб він не хвилювався. Бо його можуть сповістити, що маєток згорів і ви також. — Я вклонився князівні й пішов.

Ще у Житомирі змінив грим і одяг, вирядився у мужика. Доїхав третім класом до Овруча, там переночував у кімнаті при трактирі. Місцеві балакали про пожежу в маєтку Литвинів і про загиблу панну, яка на останньому місяці була. Крутили головами, зітхали, але про підпал, а тим більше про те, хто його міг учинити, не говорили. Пожежа і пожежа. Шкода бідну панну і чоловіка її, який на фронті.

Вранці я прокинувся раненько, взяв коня на три дні. Мовляв, до родичів у далеке село з’їздити і назад. Потім поїхав до маєтку Крамського. Засів на краю лісу, почав спостерігати. Побачив, що збираються там гості. Місцеві дворяни, при зброї. Близько півсотні їх з’їхалося. Мабуть, бенкетували, бо запах смаженого м’яса аж до лісу доносило. Я слинку ковтав та чекав. Ближче до вечора помітив, як селяни по хатах розійшлися, позачиняли віконниці та двері, наче вимерло село. Потім барабани забили у маєтку. Тривожно якось стало. А потім почув я зовсім поруч іржання. Аж сіпнувся, ледь із дерева, на якому сидів, не гепнувся. Коли побачив, що з лісу їде цілий загін. І не абикого, а «лісних»! Верхи вони були, з дерева зроблені, гілками прикриті, тримали в руках смолоскипи, кричали страшно. Було їх кілька десятків, виглядали вони моторошно.

Я кулаки стиснув і молитви почав шепотіти, а «лісні» поїхали до села. Проїхали ним, поїхали далі. Здається, у бік Роменських Липників. З маєтку Крамського ніхто до «лісних» не виїхав. Били там у барабани і бенкетували далі. Тільки опівночі помітив я рух біля маєтку. Побачив, що виїхали звідти вершники. Усі в білому. Довгі плащі, з каптурами, які обличчя прикривали. Вершники, як і «лісні», тримали у руках смолоскипи, а в деяких поперек сідла лежали дівчата. Мабуть, чимось напоєні, бо і не сіпалися. З боєм барабанним рушив загін до лісу. У бік болота. Наспівували вершники: «Володар лісу! Володар лісу!». Я за ними поїхав. Весь шлях до болота били в барабани і наспівували. Я слідом їхав, потім помітив, як один вершник у кущі повернув. До вітру. Вершника я з коня збив, оглушив, зв’язав, залишив у кущах, надягнув білий плащ, обличчя прикрив, сів на коня і поїхав. Наздогнав вершників, влився у загін, робив те саме, що й інші: в барабан, до сідла прикріплений, бив, верещав «Володар лісу! Володар лісу!».

Приїхали ми до берега болота. Тут іще мені почало в голові паморочитися. Мав я з болотами дуже неприємні пригоди, і від самого запаху болота зробилося мені зле. Хотілося втекти звідси, але я зціпив зуби і втримався. Коли побачив рух на болоті. Щось до нас наближалося. Невдовзі виявилося, що це пліт. Величенький такий пліт, який штовхали довгими жердинами кілька десятків людей. Ось підійшов пліт до берега, з нього скинули дерев’яні щити, по яких вершники заїздити почали. Набилися на пліт тісно, але всі вмістилися. Запрацювали хлопці жердинами, і поплив пліт у болото. На північ, до острова. Поки пливли, знову у барабани били і наспівували. Я робив як усі, не виділявся. Придивлявся до дівчат. Були вони живі, у білих сорочках, прикрашені квітами. Де квіти взяли зараз, коли тільки весна почалася? Мабуть, десь у теплицях виростили. Бідолашні дівчата. Невже віддадуть їх чудовиську? Аж скривився я, але зробити нічого не міг. Бив у барабани, вив, як дурень, чув, як сопіли хлопці, що жердинами працювали і штовхали пліт. Біля берега було їм важко, а потім, мабуть, болото рідшим стало, то попливли швидше. Десь години дві пливли ми до острова, і весь час били вершники в барабани, кричали і наспівували. Смикалися у сідлах, плескали себе, поводилися, наче п’яні. І пахло від них чи то бражкою, чи то чимось подібним. Напилися, ото кров і грає.

Висадилися на берег усі вершники, поїхали вузькою стежиною до лісу. Вів нас якийсь дебелий чолов’яга у білому вбранні, який був тут головний. Хлопці з жердинами залишилися на березі. Ми проїхали десь півверсти, не думав, що такий острів великий. Попереду затемніло щось. Пагорб? Коли роздивився, що фортеця, складена з великих дерев’яних колод. Вершник, який вів нас, зупинився, і всі зупинилися. Вершник підняв руку, і всі замовкли. Не кричали, у барабани не били, тільки важко дихали і відчайдушно боялися.

— Ми зібралися тут, щоб принести велику жертву задля спокою та порядку! — гучно сказав чоловік. За голосом я одразу впізнав Крамського.

— Так, Великий лісниче! — заволав натовп.

— Ми взяли рабських дочок і принесемо їх Володарю лісу, щоб він не починав війни, щоб він годував нас!

— Так, Великий лісниче!

— Зараз обрані підуть до Чорної фортеці і принесуть жертви Володарю лісу!

— Так, Великий лісниче!

— Нехай Володар лісу буде задоволений! Ми виконали свою частину договору!

— Так, Великий лісниче!

— Несемо жертви! — наказав Крамський.

Від загону відокремився десяток вершників. Ті, в яких поперек сідла були дівчата. Вершники поїхали до фортеці, решта залишилися.

— Цієї весни в нас буде багата жертва! Нехай Володар лісу зрадіє! — проголосив Крамський.

— Нехай зрадіє! — закричав натовп.

Крамський і його поплічники наблизилися до фортеці. На мурах я побачив якийсь рух. Там ходив хтось дивний. Потім я впізнав «лісних»! Кілька лісних на стінах! Вершники,