Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик та падіння імперії

повіти. Але потім уряд виступив категорично проти і схилив на свій бік государя. Володар лісу залишився тільки тут.

— Як можна знищити того Володаря лісу?

— Ніяк. — Лікар усміхнувся. — Ну, тобто можна спробувати вирубати місцеві ліси і таким чином убити його. Але вирубати ліси не вдасться, бо цьому завадять «лісні». Вони знищують усіх, хто рубає дерева без дозволу.

— А хто дає дозвіл?

— Крамський. Він Великий лісник, той, хто особисто домовляється з Володарем лісу. Крамський знає, де і скільки лісу можна узяти, щоб Володар лісу не образився. Усі, хто рубає ліс у повіті, платять Великому ліснику, — пояснив лікар. — Для чого вам усе це? І хто ви?

— Та ось зацікавився, що тут у вас коїться.

— Краще тікайте звідси, бо вас знищать. Добре, якщо просто вб’ють, але вони можуть віддати вас «лісним»! — Він затремтів і заплакав. Я відчув холод на спині і в серці. Я хотів убивати тих, хто лякав мене.

— Їх багато, тих «лісних»?

— Їх може бути скільки завгодно. Володар лісу робить їх із дерев, може настругати сотні!

— А для чого йому домовлятися, якщо він такий могутній? Міг би захопити весь повіт і наступати далі!

— Він розуміє, що не зможе воювати проти держави. Якщо сюди буде спрямовано цілі армії лісорубів, за кілька місяців усе буде винищено. «Лісні» вбиватимуть багатьох, але самі гинутимуть від гармат. На цьому все закінчиться. Тому Володар лісу тримається миру, принаймні поки йому дають забирати дівчат.

— Звідки ви це все знаєте?

— Мені розповів полковник Литвин. Він лікувався в мене після самогубства сина, — пояснив лікар.

— Самогубства сина? Не чув. Через що це сталося?

— Син учився в кадетському корпусі, потім служив в армії, трохи забув про місцеві звичаї. Коли приїхав, батько взяв його на острів, і там син пустив собі кулю у скроню. Бо не схотів прислужуватися чудовиську. Батько дуже важко переживав смерть спадкоємця. Звернувся до мене, я вів із ним бесіди і колов заспокійливе. Я вже тоді дещо знав, а під час розмов полковник розповів мені, що і як. Йому теж не подобалося, що якесь чудовисько забирає селянських дівчат, але казав, що іншого виходу немає, інакше чудовисько почне знищувати всіх. Ви з газети?

— Ні.

— А звідки?

— Байдуже. Тепер я піду. Я мовчатиму про нашу зустріч. А ви — як бажаєте. Самі знаєте, що на вас чекає, якщо вас запідозрять У зраді.

— Я мовчатиму! — пообіцяв лікар. Я не сумнівався у ньому.

Пішов, поплутав трохи вулицями, впевнився, що хвоста немає, тоді узяв візника і поїхав до божевільні. За рубль санітар провів мене до невеличкої кімнати у напівпідвальному приміщенні. Там страшенно смерділо, стояло кілька ліжок, скоріше, нар, до яких були прикуті хворі. Той, що мені був потрібний, лежав сивий під стіною і блаженно посміхався.

— Оце він, газетяр той. Зараз спокійний, тільки не треба йому гілок показувати. Навіть із мітли чи віника. Бо тоді такий концерт починає, що боронь Боже, — пояснив санітар.

— А це що? — Я показав на дивні чорні малюнки на стіні.

— А це він колись руку одну звільнив, роздер себе до крові й нею ото малював.

Я дивився. Це було схоже на сліди «лісних», які малювала та бідолашна дівчинка.

— До нього ходить хтось? — спитав я.

— Ні. Кому він такий потрібен?

Я подивився на збайдужілі очі хворого, який наче і не помічав мене. Худий, брудний, неголений.

— Дякую. — Я пішов із божевільні, присів неподалік, замислився. Воно-то на всяке наші краї багаті, але оце щоб Володар лісу і його дерев’яні слуги... Якось сумнівався я. Потім підвівся і пішов до готелю, де зупинилася Поліна. Коли прийшов, вона якраз снідала. Револьвер лежав поруч.

— Ну що, щось вдалося дізнатися? — спитала Поліна.

— Та не дуже. Я повертаюся до лісів, там треба дещо довідатись.

— Іване Карповичу, це небезпечно.

— Я розумію, буду дуже обережний, — запевнив я. — Здається, дядько вашого чоловіка був якось причетний до зіткнень. Ви знали, що його син застрелився?

— Так, чоловік згадував про самогубство двоюрідного брата, але без подробиць. То куди діваються дівчата?

— Поки що в мене є лише одне пояснення, і воно занадто дурне. Не хочу про нього говорити, краще дізнаюся більше. Потім уже розповім.

— Іване Карповичу, розкажіть зараз. Я мушу знати, що робити, на випадок, якщо ви не повернетесь.

— Поліно, у вас є що робити: народжуйте і ростіть дитину.

— Але про цю справу я теж не забуду. То розкажіть. — Вона була вперта, ця Поліна, довелося розповісти. Все, про що дізнався. Коли закінчив, вона дивилася на мене здивовано. — І ви вірите у це?

— Я — сищик, я сприймаю все не на віру, а лише завдяки доказам. Останніх поки замало. Здобуду докази, тоді і подивимося. Залишайтеся тут. Якщо за