Афанасій Фрезер - 100 чарівних казок світу

безрідний, молодецький, у терем позолочений, та й ахнув: будівля усередині блищала такою красою, що ні придумати, ні згадати, ні в казці сказати! А палати величезні порожні.

Ходив, ходив Іван наш, виходив по усіх спокоях і бачить, стоїть у кутку чан дубовий, висить через край ківшик луджений. Випив він за здравіє благовірної своєї, за упокой наклепників і донощиків своїх, розібрало його, зашуміло в голові, ходить по покоях позолочених один як перст, походжає, завалив руку ліву за вухо на саму потилицю і пісеньку в увесь дух покрикує.

Раптом незрима рука його зупиняє, голос безвісний питає:

– Ох ти, добрий молодець! Навіщо і звідки завітав, чи зі свого бажання, чи з чийогось наказу?

– Я Іван Молодий Сержант, спроста без прізвища, без роду, без племені, я Іван безрідний, Молодецька Голова, витязь бездомний; служив я вірно Богові і нехрещеному цареві своєму в землі, що за триста кінних миль; збили мене царедворці заздрісні з честі, з хорошого місця, позбавили милостей царських, служби непосильні служити посилали, золоті гори обіцяли; став у пригоді я, душу пізнав їх криву – не дали, чого пообіцяли, напризволяще за службою відпустили: «Йди туди, невідомо куди, шукай того, невідомо чого; розійдися один по семи перехрестях, з семи перехресть по семи дорогах стовпових; за горою ліс, а за лісом гора, а за тією горою ліс, а за тим лісом знову гора; прийдеш в тридесяту державу, що за тридев'ять земель, у гай заповідний; стоїть там терем золотий, у теремі тому живе Котиш Нахаба, невидимка; у нього візьми гуслі-самогуди, самі заводяться, самі грають, самі танцюють, самі пісень співають; їх принеси цареві, царевичам, царедворцям і повіреним їх потішатися, музикою заморською забавлятися».

Відгукнувся невидимка знову:

– Кого шукаєш, Іване Молодий Сержанте, того знайшов. Звуть мене Котишем Нахабою, віковічний я невидимка, живу в заповідному гаї в теремі позолоченому. Знаю я витівки різні й багато; вмію я набирати гуслі-самогуди, та з домовленістю: я працюватиму, а ти світитимеш мені лучиною три дні і три ночі без зміни, без засипу; просвітиш – гуслі-самогуди візьмеш; а заснеш, не то подрімаєш, так голову, як з горобця, зірву!

«Поліз по горло, – подумав Іван, – лізти і по вуха».

Надрав він лучини хвойної, запалив, світить день, світить ніч, світить і ще день, сон хилить нездоланний; кивнув Іван головою, задрімав.

А Котиш Нахаба його під бік:

– Ти спиш, Іване?

– Ох, я не сплю, не дрімаю, а думаю я думу.

– А яку ж ти думаєш думу?

– А думаю я, дивлячись у вікно, безліч росте по світу білому лісу різнокаліберного – а якого більше росте, кривого або прямого? Мабуть, кривого більше.

Котиш Нахаба замислився.

– Почекай, – говорить, – постережи ти на дозвіллі гуслі, я піду порахую.

Чи довго, чи ні ходив Котиш, а Іван поспав неабияк.

– Вставай, Іване, – закричав Котиш, – твоя правда, кривого лісу більше; і більше так, що на числа покласти, так і не вимовиш. Запалюй лучину та сідай до роботи, світи три доби підряд!

Світить капрал наш день, світить і ніч – знову пісня та ж; кріпився, кріпився – задрімав!

А Котиш його в ребро.

– Спиш? – говорить.

– Ох, спати я не сплю і дрімати не дрімаю, а думаю я думу!

– А яку ж ти думаєш думу?

– А думаю я: незліченна безліч людей на світі у Бога та у земних царів, а хіба мало було, та перемерло? Яких же більше людей на світі, живих чи мертвих? Мабуть, мертвих більше!

Покинув Котиш знову Івана на сторожі, сам пішов рахувати. Ходив він, ходив, виходив усю піднебесну; а Іван на черево ліг, спиною сховався, позіхнути не встиг, заснув.

– Вставай, капрале! Ставай до роботи, а правда твоя, мертвих людей більше!

Світить Іван знову ніч із днем, перемігся й другу, а до третьої почало доходити – подрімав, та так, що поспав та свиснув!

Штовхнув його Котиш у ребро:

– Спиш, Іване?

А він опритомнів, та не знайшовся, а вимовив з переляку слівце російське: винен!

– З твоєї провини, – мовив Котиш Нахаба, – не рукавиці шити, не чоботи тачати, а якщо так, то робити нічого, смерть твоя прийшла неминуча. Піди на лужок, подивися ще раз на білий світ, простися, покайся, помирати збирайся!

Вийшов Іван Молодий Сержант на лужок заповідний вічнозелений, згадав батьківщину свою, дружину молоду, прекрасну Катерину, і залився сльозами гіркими.

Вийняв Іван хусточку утерти востаннє сльозу молодецьку – а вже Котиш Нахаба кличе його на розправу…

– Звідки ти узяв хустку цю? – запитав Котиш Нахаба, невидимка.

Іван розповів, від кого і як хустка йому дісталася.

Мовив Котиш:

– Якщо так, то ти б мені давно це сказав – отже, ти одружений з дочкою моєю прекрасною дівицею Катериною, і ти за заповітом, якому стільки ж років, як їй самій, не лише будеш живий, здоровий і вільний від усякої пені, а й повинен отримати в посаг власні мої гуслі-самогуди, споконвіку готові, заповітні, на які й належало заповіту заслужити любов і руку дочки моєї прекрасної дівиці Катерини.

Спорядив його, в похід відпустив, гуслі-самогуди на плечі повісив – заграли, затанцювали, пісень дивних заспівали, – а Іван лижі нагострив та направив геть; крокує, як жар-птиця летить, додому поспішає.

Йшов він звідти рік без тижня з днем…

Стоїть над шляхом-дорогою хатинка-домосідка, розпустила крила, як курочка-квочка, а в ній стукотня; козуб, козубенька, кошик та коробка замість курчат навкруги походжають, а дві відьми, сестри, одна булана, одна осоловіла, навколо хати дозором об'їжджають. Повісив Іван гуслі-самогуди на дерево, почули відьми гру дивовижну, а він тієї години обійшов кругом, та і в хату. Старий сивий молотом перед жерлом вогняним на ковадлі булатному кує булави сталеві, запускає їх у набалдашники золоті, а готові на помости за піч кидає. Це був ві-щун-чародій, що служив на Івана з веління Катерини служби царські, але вони один одного не знали в очі. Старий прийняв привітно прибульця втомленого.

– Ляж, – каже, – та відпочинь; а стара моя, коли посьорбати чого хочеш, зварить тобі щей – за смак не скажу, а горяченько та мокренько буде!

Словом, напоїв, нагодував і спати поклав, а зі світанком випровадив, та почув, на біду, гру дивовижну гуслів-самогудів, і почав він їх у Івана просити. Не захотів віддати йому Іван скарбу свого заповітного, плодів пошуків, праць і пригод неймовірних, – а той не взяв добром, так узяв усімох; помічники, що їм, як ми вже бачили, числа немає, з'явилися за помахом повелителя свого, повітря і небо затьмарили.

– Чи хочеш боротися з