Афанасій Фрезер - 100 чарівних казок світу

Іван ліг, заснув, а Катерина вийшла на ґаночок білокам'яний, махнула хусточкою й мовила:

– Ах ви, люб'язні мої помічники, завітайте сюди!

І негайно старий йде, костуром підпирається, на нім шапка мотається, головою киває, бородою слід замітає; став і слухняно від повелительки наказу чекає.

– Послужи ти мені, віщуне-чародію, службу, злічи до ранку: скільки в трьох великих коморах государевих зерен?

– Ах, люб'язна наша повелителько, дочко рідно-кровна нашого батька-командира, це не служба, служба буде попереду.

Сам як свисне та гаркне на своїх на прикажчиків, так з усіх боків налетіли, тьма-тьмуща! Як взялися до роботи…

Ще біси на кулачки не билися, наш Іван прокидається, очі протирає, смерть вірну чекає. Раптом підходить до нього дружина його благовірна, розрахунок вірний зернам пшеничним підносить. А віки тоді були темні, грамоті скорописної мало хто знав, друкарської і в заводі не було, – церковними буквами під титлами і ключами числа незліченні: ази прописні – червоні, візерунчасті, рядкові – чорні, – хто їх прочитає?

Прийшов капрал наш на військовий двір і подав грамоту начальству. А придворні правдолюбні фельдмаршал, генерал, губернатор подумки капрала давно вже стратили.

Цар передав грамоту і справу Івана на суд царедворцям своїм. Вони керували ім'ям Дадона зібрати усіх лічильників, арифметчиків із усього царства, скласти засідання і підбити величезні підсумки.

Арифметчики билися, перебрали платню, кожен тисяч по декількох, отримали по чину сенаторському, по дві стрічки на хрест, по плюмажу на капелюх і вирішили нарешті одноголосно й одностайно, щоб грамоту нерукотворну віддати на збереження в пристойне книгосховище і передавати з роду в рід пізнішому потомству яко достопам'ятність освіченого століття Дадона Золотого Кошеля; що ж до рахунку цього, то воно справді може бути так, а може бути і не так; а тому чи не бла-гоугодно буде вищепойменованому Іванові Молодому Сержанту повеліти, яко що залишається і перебуває під сумнівом, повеліти службу служити йому іншу?

Цар Дадон дав їм тепер по хресту на петлицю, по зірці на ґудзик, по банту за спину.

А службу знову загадали Івану дрібницю: в один день, в одну ніч, лише в одну добу, викопати навколо міста-столиці канаву, сто сажнів глибини, сто сажнів ширини, води напустити, щоб кораблі ходили, риба гуляла, гармати по берегах на валу стояли і до світанку робилася б стрілянина, бо цар Дадон Золотий Кошіль мав намір потішатися і святкувати іменини свої. Якщо стане у пригоді Іван – любити і золотом дарувати; якщо ні – так голову рубати!

Ось коли нашому Івану припало хоч вовком завити! Прийшов додому, долю свою проклинає, смерть вірну чекає.

Але прекрасна Катерина, запитавши і впізнавши журбу чоловіка, знову натякнула йому: це не служба, служба буде попереду; поклала спати, вийшла і накликала віщуна-чародія. Йде, головою киває, бородою слід замітає; як свисне та тупне на своїх на прикажчиків – ночі пітьму затьмарили; до роботи взялися…

На світанку цар, міністри його, вельможі, царедворці, і уся столиця прокидаються від гулу гармат, і губернатор, у легкому нічному уборі, у халаті, вискочив з терему свого на балкон і намагався угледіти в підзорну трубу ворога.

Коли ж справа прояснилася, то Іван за страх, заподіяний цареві Да-дону, царедворцям його і усім чесним співгромадянам, був схоплений і посаджений до часу під варту; губернатора зробили комендантом нової фортеці; фельдмаршалові за діяльні заходи для опору уявному ворогові зшили каптан; у колишньої ж високої ради арифметчиків відібрані усі відзнаки, ордени, стрічки і зірки; за нехитру, Іваном нашим легко виконану, службу визнані усі установи і постанови їх, та і самі вони неспроможними, і заслані вони на теплі води полікуватися. А коли при вечірньому огляді цар Дадон Золотий Кошіль знайшов усі нові укріплення з усіма угіддями у чудовій справності, то і віддав комендантові всі знаки відмінностей, якими користувалася верховна рада його.

Між тим нові радники:

– Ох ти, добрий молодцю, Іване Молодий Сержанте, без роду, без племені, спроста без прізвища, витязю безрідний! Збирайся служити ти службу тяжку; йди ти туди, невідомо куди, шукай того, невідомо чого; розійдися один по семи перехрестях, з семи перехресть по семи дорогах стовпових; за горою ліс, а за лісом гора, а за тією горою ліс, а за тим лісом знову гора. Прийдеш ти в тридесяту державу, що за тридев'ять земель, у заповідний гай; у гаї заповідному стоїть терем позолочений, у теремі позолоченому живе Котиш Нахаба, невидимка; у нього є гуслі-самогуди, самі заводяться, самі грають, самі танцюють, самі пісень співають; гуслі ці принеси цареві, царевичам, і царедворцям, і повіреним їх грати, потішатися, музикою заморською бавитися; і щоб усе це було зроблено в одну добу!

Сподіваючись на благовірну свою і на допомогу віщуна-чародія, Іван наш не сумував; але коли переказав загадану службу, отримав у відповідь:

– Чоловіку мій Іване Молодий Сержанте, без роду, без племені, спроста без прізвища, Молодецька ти Голово! Нині прийшла пора, прийшла і служба твоя, і маєш ти служити сам; не в моїх силах звільнити тебе…

А відтак вона його спорядила і в похід відпустила, хусточку свою подарувала і примовила:

– Хусткою цією лише в найтяжчу годину можеш ти утерти з лиця свого молодецьку сльозу!

Сіли, подали хліб-сіль на прощання, помолилися Богові – і пішов наш Іван…

«Світиш, та не грієш, – думав він, дивлячись на козацьке сонечко, на місяць, – тільки марно у Бога хліб їси».

І бачить він раптом, що зайшов у бор дрімучий і непрохідний. Підкосилися коліна його молодецькі, чоботи в заметах снігових глибоких в'язнуть.

Вийняв хусточку – раптом його як на ходулі підняло! На нім чобо-ти-самоходи, та і такі вони скороходи, що і на одному місці стоять, так кінному не нагнати; не встиг зробити крок, зайшов він з білої матінки зими в квітучу запашну весну; і полетів наш Іван, озирнутися не встиг, виходить із лісу соснового дрімучого на лужок вічнозелений, трави-чка-моріг свіжа-зелена, як оксамит узліссям шовковою лягає, килимом візерунчастим під ноги розстилається. І стоїть на лужку тому будівля дивна, позолочена від землі до покрівлі, від кута до кута; стовпи біло-мармурові дах черепично-срібний підпирають, на ньому маківки горять золоті, візерунки примхливі, мальовничі і ліпні під карнизами різьбленими розгулюють, вікна кольорові кришталеві, як щити вогняні, золотом відливають – ні воріт, ні дверей, ні кілка, ні двору!

Обійшов капрал наш будівлю цю раз-другий, оглянув з усіх боків – усюди те саме, і входу немає! Стук, геп у вікно кришталеве, задзвені-ло-полетіло, тільки осколки бризнули!

Забрався наш Іван