Павло Архипович Загребельний - Вигнання з раю

— Конон Орестович Тавромахієнко, — відрекомендувався він. — Прошу не дивуватися прізвищу. Означає воно: бій биків. Грецьке слово — тавромахія. Мабуть, предки мої звалися простіше: Убийбик. А тоді комусь набридло — замінив на грецьке. Мав пантазію чоловік!

Тут Гриші слід було б помітити, що Конон Орестович не вимовляє звука «ф», замінюючи його на «п» так само, як його предок замінив колись Убийбика на Тавромахієнка, та річ у тім, що Левенцеві було не до того, щоб помічати якісь дрібниці,— він весь віддався спогляданню цього незвичайного чоловіка, що належав, може, до найрідкісніших примірників людської породи.

Зросту Тавромахієнко був, сказати б, помірного, тут нічим він не вражав, зате брав іншим. Шия — гранчаста, як залізний стовп, плечі — як розвора, груди — колесом, кулацюри гантельно-гранітні, очі сталеві, в голосі дзвін. Такими малюють у підручниках історії стародавніх ассірійців: руки — як ноги, ноги — як руки, не люди, а бики й леви. Гриша мав намір погодувати гостя, а вже тоді приступати до діла (для цього попросив маму Сашку приготувати добрячий обід), але тепер, глянувши на цього чоловіка, злякався: куди його ще годувати — в ньому й так сили, як у тракторі Т-700, все довкола дзвенить і гуде, земля трясеться, дерева гнуться. З такими ліпше натщесерце.

— Ви, значить, по спортивній лінії? — на всяк випадок уточнив Гриша.

— Майстер спорту з усіх видів! — загримів Тавромахієнко. — До заслуженого не дійшов, вирішив змінити кваліпікацію. Займаюся вченими розробками. Пишу монографію! Страшне діло!

— Нам аби консультацію, — несміливо перепинив слововиверження Тавромахієнкове Гриша.

— Консультацію? Глопці, об чім річ! З усіх видів спорту!

В грудях у Тавромахієнка стугоніло, як у порожній цистерні з-під отрутохімікатів, у горлі гелготіло, мов у лошака, і від того в словах, які вимовляв Тавромахієнко, з’являлися геть несподівані звуки: замість «хлопці» виходило «глопці», «хата» ставала «гатою», «бик» перетворювався на «бгика», «черепаха» — на «черебпаху».

— То, може, й розпочнемо? — запропонував Гриша, пропускаючи консультанта поперед себе на сходи. — В нас тут усі на робочих місцях, я запрошу товаришів і в тісному колі, без зайвих балачок…

— А друзяка мій? — поцікавився Тавромахієнко.

— Маєте на увазі Пшоня?

— Точно. Пантастичний чоловік!..

Мовби на виправдання своєї фантастичності, тої самої миті підкотив з Рекордею Пшонь, Тавромахієнко, наставляючи руки для обіймів, побіг униз по сходах, загиготів-заклекотів радісно й піднесено, але його благородний намір пропав марно.

— Ну, ну! — ухиляючись од обіймів Тавромахієнка, протріскотів Пшонь. — Прибери лапи! Знаю я ці штуки! Кажи зразу: поможеш нашому голові?

— Та глопці! — загримів консультант. — З усіх видів спорту! Страшне діло!

— Секундочку! Запишу, — дістав свого блокнота Пшонь. — А то ти тут такого…

— Для карасиків? — зареготав Тавромахієнко. — Вже стрибають на сковорідці?

— Ще ні, та скоро застрибають. Застрибають! — запевнив його Пшонь, дряпаючи в блокнотику ручкою, а зверху ще мовби придряпуючи й своїми ондатровими вусами.

Гриша досі не міг збагнути, що воно за карасики, про які щоразу з нахвалянням згадує Пшонь, та не дуже й переймався цим, бо мав інший клопіт. Розсадивши в своєму кабінеті Тавромахієнка й Пшоня, він запросив до участі в розмові всіх, хто був у сільраді, а саме: дядька Зновобрать, Ганну Панасівну і дядька Обеліска. Досвід і авторитет, знання процедурних питань і голос народу — все було представлене на цій параді, плюс два неперевершені знавці в галузі фізкультури й спорту. Ось так втираємо носа фінансовим працівникам і навіть заслуженим керівникам колгоспного виробництва!

Гриша відкрив нараду коротеньким вступним словом, змалював усю привабливість своєї ідеї, не став приховувати й труднощів, які виявилися майже непереборними.

Пшонь записував, Тавромахієнко розправляв груди, надував щоки, тряс гантельними кулацюрами.

— Глопці! — загримів він, коли Гриша закінчив. — Глопці, не буде діла.

— Чому ж? — образився Левенець. Треба було везти цього консультанта аж з обласного центру, щоб почути те, що й так уже чув не раз і не двічі!

— Нема пантазії,— рішуче заявив консультант.

— Та в чому ж треба фантазії? — допитувався майже відчаєно Гриша.

— Пантазією треба зразу вбить — тоді будуть гроші! — притупнув ногою Тавромахієнко. — Який вам стадіон, для чого? Бігать, стрибать, по канату лазить? Кишки рватимуть од сміху! Всі тепер бігають, стрибають і лазять без усяких стадіонів. Грати в путбол, волейбол, гандбол, баскетбол? Нe смішіть мене, а то заплачу. Може, ви Москва, Київ, Тбілісі і в вас є «Динамо», «Спартак», ЦСКА? Нема? І не буде! Значить, як? Треба вбивать пантазією! Бгики у вас є?

— На другій бригаді відгодівельний комплекс для бичків, — подав голос Зновобрать, якого вже почав зацікавлювати цей громоголосий чолов’яга.

— Так чого ж вам, глопці, треба? — радісно закричав Тавромахієнко. — Беріть бульдозер, рийте землю і будуйте не стадіон, а те, що зветься ареною!

— Що-що? — не зрозумів Гриша.

— Арену!

— Арену? Навіщо? Для цирку?

— Для бою бгиків! От вам і пантазія!

— Тобто як це — для бою биків? — стрепенувся дядько Обеліск, що досі мовчав, тільки поблимував, переводячи погляд то на Гришу, то на консультанта. — Бики як б’ються, то їх треба розбороняти, а тут як же виходить?

Тавромахієнко аж скривився на таку неосвіченість.

— Не бгики бгитимуться, глопці, а бгиків бгитимуть, тобто вбгиватимуть на арені. Як в Іспанії або Мексіці!

— Убивати биків? — дядько Обеліск засовав по чисто вимитій підлозі босими ногами, грізно настовбурчив брови на консультанта. — За такі розсуждєнія треба знищувать як клас! Тоді, як ми всі сили віддаємо для розвитку тваринництва, ви пропонуєте вбивати бика посеред білого дня і у всіх перед очима — і за віщо ж та й нащо? Без усякої надобності?

Коли б дядько Обеліск читав вірш грузинського поета Шота Нішніанідзе про смерть бика, то він би навів ще й жалібні рядки з того вірша:

Йшов покірливо на плаху,

бо ж завжди ти друзям вірив,

Біль тяжкий, мій вірний друже,

віршам я своїм довірив.

Але чи ж конче потрібно читати вірші, щоб довести комусь слушність своєї думки?

Гриша злякався: що подумає спортивне світило про веселоярівців? Що у всіх них таке прямолінійне мислення, як у дядька Обеліска? Тому він обережно повів мову про те, що хоч Україна якоюсь мірою і тяжіє до Середземномор’я (через Чорне море, Босфор і Дарданелли), але це таки не Іспанія і українці не іспанці. Ну, хоча б не такі меткі. Іспанців років з триста підсмажували на вогнищах інквізитори, а ми не давалися. Мексіканців теж ганяли то конквістадори, то загарбники-імперіалісти, ось і з’явилася в характері метушливість. А нам чого метушитися? Ми ж не іспанці й не мексіканці. Коли ми метушилися? Може,