Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

– Залиш мене, Саліме. І знай, що я ніколи не жалкуватиму про свій вибір.

Його усмішка стала сумною.

– Подивимось, люба.

Він торкнувся моєї руки востаннє і вийшов, залишивши мене саму з хаосом у голові й серці.

Я сиділа в кріслі перед величезним дзеркалом, оточена світлом софітів і запахом парфумів. Усі ці прикраси, вишуканий макіяж, локони, зафіксовані ідеальними хвилями, – усе це виглядало, немов я з обкладинки якогось глянцю. Але всередині мене був зовсім інші думки.

У голові крутилося стільки всього. Вчорашній дзвінок мами вибив мене з колії. У неї в голосі було стільки тривоги: бабуся пережила інсульт, і тепер незрозуміло, чи вони взагалі прилетять. Я знала, як мама переживає за бабусю, а ще більше – як намагається зберігати спокій, щоб не накручувати мене в день мого весілля. Але я відчувала її біль, як свій.

«Ти тільки тримайся, доню. Ми зробимо все можливе, щоб бути поруч із тобою», – сказала вона. Але я відчула, що це більше про її бажання мене заспокоїти, ніж про реальний шанс приїхати.

Я зітхнула, торкнулася подолу сукні. Вона була розкішна – тонке мереживо, шовк, діаманти на поясі. Ця сукня була мрією будь-якої нареченої, але чи була вона моєю? Чи був цей день таким, про який я мріяла?

Мої думки повернулися до Еміра. Він був… особливим. Розумний, впевнений у собі, з тими очима, які завжди дивилися так, ніби хотіли проникнути в найглибші куточки моєї душі. Він кохав мене, і я це знала. Він дійсно хотів цього шлюбу. Хотів родину, хотів дати нашому синові – Ельдару – все найкраще, що може дати батько. Але чи була в нього впевненість, що Ельдар – його син? Чи це була просто гра в любов до мене, щоб переконати себе?

А Салім… Я заплющила очі, згадуючи, як він тільки що вийшов із кімнати, залишивши мене наодинці зі своїми сумнівами. Його слова про те, що я втечу, звучали в голові як відлуння. Втечу? А чи не втікала я вже не раз? Від болю, від складних ситуацій, від нього… Він завжди був наче буревій у моєму житті. Вривався, перевертав усе догори дриґом, а потім зникав, залишаючи після себе лише хаос і спогади про моменти, які палали пристрастю.

Його сміливий, молодий, самовпевнений погляд не давав мені спокою. Чи справді він кохає мене? Чи просто хоче повернути те, що було? Здається, він завжди боровся не стільки за мене, скільки за право бути першим у всьому, навіть у своєму суперництві з батьком.

Я втратила відчуття часу, сидячи в цьому кріслі. Думки змішувалися з переживаннями, а серце раз у раз стискалося від напруження. Хотілося плакати, але я стримувала себе.

Раптом почувся легкий стукіт у двері. Тихий, але такий знайомий. Мені навіть не потрібно було підніматися чи запитувати, хто це. Я відчула, що за ними стоїть хтось, кого я чекала дуже давно.

Двері відчинилися, і я побачила їх. Увійшли мама й тато – стомлені, але з тим теплим, рідним поглядом, якого мені так не вистачало. Мама тримала в руках невеликий букет білих троянд, ніби намагалася додати урочистості нашій зустрічі попри все. Тато зняв кашкет і невпевнено ступив уперед, роздивляючись мене, мов уперше.

– Доню... – голос мами був тихим, але сповненим любові. Вона підійшла ближче, обережно торкаючись моїх плечей, ніби боялася, що я зникну. – Ти така гарна… Як ти виросла…

– Мамо, тату… – я відчула, як грудну клітку стискає хвиля емоцій. Сльози самі з’явилися в очах. – Як же я рада вас бачити! Ви все-таки прилетіли?

– Не могли не прилетіти, Настю, – сказав батько, міцно притискаючи мене до себе. – Я обіцяв собі, що проведу тебе до вівтаря. Навіть якщо доведеться летіти через бурю чи зламаний літак, ми б усе одно були тут.

Мама обережно змахнула сльозу з ока.

– Пробач, доню, що ми так хвилювалися, але… бабуся, – її голос затремтів, – їй уже краще. Лікарі кажуть, що небезпека минула. Ми все влаштували, знайшли людину, яка доглядатиме за нею, поки ми тут. Але ти не хвилюйся, все під контролем.

Я схопила маму за руку й ніжно стиснула її пальці.

– Дякую, мамо. Я знаю, як тобі це складно… Але я така щаслива, що ви тут.

– Ой, Настю, ти тільки подивися на себе! – мама раптом усміхнулася, витираючи свої сльози. – Ця сукня… це волосся… Яка ж ти наречена, просто казкова! Якби не знала, що це моя донька, подумала б, що якась принцеса із казки.

– Така сама вперта, як і була, – підхопив тато з усмішкою. – Але тепер ще й красуня! Ну, розповідай, як ти тут? Як цей твій… турок? – він підморгнув.